Леонід Григорович Кононович - Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович

— Тим гірш для нього, — буркнув він. — Довше мучитиметься…

— Але ж газ… газ був який! Справжнісінький паралізант! — не вгавав височезний драб. — Та хоч який ти крутий, а на пару годин виключає… А цей дивино…

— Що за розмови! — сердито поспитавсь я. — Ану розстебнули ці ремні, в темпі! Ви хто такі?

Ті перезирнулися.

— Оце ефект! — нарешті сказав височезний драб. — Нічого не пам'ятає, ну!

– І нескоро згадає! — докинув другий. Тоді подивився на мене. — Лежи, клієнт, лежи… у тебе все ще попереду! Насолив ти нам до дідька, так що твоя черга прийде!.. — На його обличчі раптом з'явився сумнів. — А може, трохи пограємося з ним?

— Е, е… ти не дуже там! — стурбувався височезний драб. — Шеф повинен з ним ще побазарити… так треба, щоб він зміг балакати після твоїх трюків!

— Нічого! — сказав другий, дістаючи з кишені ножа. Далі натиснув кнопку, і з колодки вискочило довге вузьке лезо. — Зможе… Ач яка гнида, стільки наших перекалічив! Таких крутих треба винищувати з допомогою автоматичної зброї, — а то скоро ввечері не можна буде з дому вийти!.. — він впер жало свого ножа мені в щоку й, не поспішаючи, провів униз. По шиї потекла липка гаряча кров. — Гигиги! — засміявся він. — Диви, порізався!..

Я мовчав. Не було сумніву: після казино щось таки сталося, і я потрапив у полон. Либонь, мене отруїли якимсь газом нервовопаралітичної дії, котрий одбиває пам'ять…

— А це що за витівки?! — гаркнув хтось позаду. — Уб'ю, суки… Я вам що казав?!

Драби шарахнулись від мене, мов обпечені. Я обернув голову, й у сей момент щось неначе вибухнуло в мене під черепом: я згадав усю цю історію з витоком інформації й полювання на Глобуса; згадав, як чатував у засідці дві ночі, аж нарешті злапав американського килера, який чатував за тією ж таки здобиччю; згадав, як пристрілювали ми з ним пістолет у підземному тирі; як чекали ми на Глобуса в казино «Диск»; як я вертав своїм БМВ й за містом на мене напала бойова група… Уся ця справа, котру я провадив ось уже кілька днів, побачилася мені мов на долоні, тому що той чоловік, який м'яким котячим кроком увійшов до підвалу, і був російським агентом на кличку Глобус, із яким я півгодини тому вступив у двобій.

— Я сказав: не калічити?! — допитувався він, підходячи до тих двох. — Сказав, чи ні?!

— Да че ты, шеф! — відступаючи, заговорив височезний драб. Він так злякався, що аж пика побіліла. — Ну че ты, в натуре… Вон какая он мартышка здоровенная — че ему сделается?! Ну, пустили кровушки…

— Ты будешь со мной пререкаться? — вкрадливо поспитавсь Глобус. А тоді гаркнув на всю пельку: — Ану вон отсюда, казлы!

Гарний початок, понуро подумав я.

— Сволота! — буркнув Глобус, коли двері за ним зачинилися. Тоді поволі підійшов до мене й став, склавши руки на грудях. — Ну що, крутий? — насмішкувато поспитався він.

Я промовчав.

— Не чую! — гаркнув Глобус. — Ти що, клієнт оглух?!

— Пішов ти… — недвозначно заявив я, посилаючи його на три літери.

Глобус покрутив головою. Але й здоровезний же ж він був: широкі плечі культуриста, грубі волохаті руки, якими він задавив, мабуть, не одного противника, і ця кругла, масивна, стрижена голова, — щоправда, наскіс заклеєна марлевою пов'язкою. Я таки добряче стусонув його ногою, — якби удар не ковзнув по дотичній, то він давно вже був би трупом!..

— Околелов! — зненацька крикнув Глобус, обертаючись до дверей. — Подойдика сюда!

Десь почулися кроки, й до підвалу ввійшов начальник інформцентру, якому я так необачно подарував життя. Він уважно подивився на мене й кивнув.

— Той самий! — коротко сказав він. — Але з ним було ще двоє…

— Ті нас не цікавлять! — відмахнувся Глобус. — Які його дані?

Околєлов подумав.

— Особливий агент чеченської мафії, — нарешті сказав він. — Легально працює в детективній компанії «Тартар». Нелегально виконує доручення мафії, пов'язані з доставкою зброї заколотницькому режимові Дудаєва. Дуже небезпечний каратеїст. Дуже сильний фізично.

— В тебе така ж інформація, як і в мене!.. — буркнув Глобус. Тоді подивився на мене з якоюсь цинічною втіхою. — Побазарим, друг?

— Пішов ти… — знову обізвавсь я.

— Ну що ти оце зарядив: пішов та пішов! — скривився Глобус. — Я до тебе, як до людини, а ти… Запитання: де твоя фірма купує зброю?

Я знову мовчав. А що мені зоставалося робити, в дідька!

— Позакладало?

— Цей нічого не скаже, — втомлено озвався Околєлов. — Такі ніколи нічого не кажуть.

— Та знаю, знаю!.. — буркнув Глобус. — Але якщо його порізати на стьожки, то він повинен все ж розколотися… Ого, не таких умовляли!

Околєлов стенув плечима.

— Через чотирип'ять діб! А тобі вже сьогодні треба вилітати в Грозний…

— Навіщо? — несподівано поспитавсь я.

— Глохни! — гаркнув на мене Глобус. — Ти будеш відповідати на запитання?

Я посміхнувся. Певне, щось було зловісне в тій посмішці, бо Околєлов неспокійливо озирнувся.

— Послухай, — сказав я, — ти… Глобус! Ти знаєш, яка твоя найбільша помилка у війні з «Тартаром»?

— Яка ж? — незворушно поспитався Глобус.

— Ти не повинен був брати мене в полон. Я уб'ю й тебе, і твоїх поплічників. Ти навіть не підозрюєш, в яку халепу ти вскочив.

— Ти? — здивувався Глобус. — Мене?!

— Не сумнівайся! — так само зловісно посміхнувсь я. — Ти вже труп, зрозуміло?

Глобус зареготався, аж відлуння пішло гуляти підвалом.

— Слухай, — сказав він, — казьол… Та за годину ти будеш благати, щоб тобі вкоротили віку! За годину ти будеш, як свиня, з котрої живцем злупили шкуру! Ти будеш качатися в своєму лайні й вити мов дикий звір! Ти заплатиш за кожного з наших людей, подумай! Як можеш ти погрожувати мені?!

— Побачиш! — коротко