Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

колосальних розмірів, з кожним роком збільшувались постійні армії. У кожній державі була професійна військова група під проводом генералів та високих штабових офіцерів, які витворили мілітаризм, що стає інструментом імперіялізму та виконавцем його загарбницьких плянів шляхом війни.[35]

Другою основною і, мабуть, важливішою причиною першої світової війни був політичний імперіялізм, якого джерелом був агресивний, загарбницький націоналізм великих держав, що змагав до задержання під своєю владою та до поневолення і знищення цілого ряду менших і слабших націй. Коли в половині ХІХ століття перемогли революційні здвиги европейської демократії, – на сцену історії виступає новий герой. Цим новим героєм модерної доби людства, була нація. Почуваючи себе силою, яку покликає історія до нової організації людства, – нація в безупинних змаганнях прямує до здійснення свого природного права на свободу, на своє самоозначення, на свою політичну незалежність і соборність. «Основною ідеєю ХІХ століття було правне домагання і стремління кожної нації до повної суверенности та керування всіми своїми справами на власній території, без втручання інших націй», – твердить англійський історик Веллс.[36]

Поневолені нації з вибухом першої світової війни стояли у завзятій боротьбі із кількома панівними державами-імперіями. Ці імперіяльні держави спинювали природний ріст поневолених націй, які входили у іх склад, заперечували їхні права на свободу та політичну самостійність і соборність. Панівні великодержави однако ж не заспокоювались гнобленням націй, що вже були під їх рукою. Вони у своїй агресивній ненажерливості підготовляли пляни на загарбання для себе нових територій в ім'я своїх уроєних історичних прав, або в ім'я фальшивих кличів визволення інших народів, або для здійснення своєї псевдо-цивілізаційної місії. Так отже – національно-політична проблема, себто з одного боку агресивні пляни і загарбницька політика великодержавного націоналізму, а з другого – боротьба поневолених націй за їхнє повне визволення – були головною причиною ідеологічних суперечностей, що повною силою перли до воєнного конфлікту.[37] І коли згаданий історик Г.Веллс твердить, що «вся людська історія є в основі історією ідей», то ідеологічні причини вибуху першої світової війни є досконалим доказом правильности цього твердження.[38]

Головний центр загострення національних проблем в Европі та найважніший терен національно-визвольних рухів – находився в Росії та Австро-Угорщині. На широких просторах обох цих держав жило кількадесят більших і менших народів, які переважно шляхом захвату попали під чуже панування.

До поневолених народів належав і український народ, який від довгих років змагався в тяжкій боротьбі за свої національні права під австрійською і російською займанщинами. Перед вибухом світової війни – Галичина і Буковина завдяки конституційним умовам державного життя під австрійською владою – стали сильним вогнищем українського національного руху. Українці під Австрією у безупинній національній боротьбі з поляками та москвофільським рухом ставали вже повновартісною, модерною нацією та з одyшевленим розмахом здоганяли своїх сусідів на всіх ділянках національного життя. Уже в найближчих місяцях мала тут здійснитись мрія цілого українського народу, бо на осінь 1915 р. призначено заснування українського державного університету у Львові. В тім же часі мали завершитись частинно основи національно-культурної автономії галицьких українців.

Пляни московського імперіялізму на знищення української нації

Положення українців під Росією після 1907 року ставало щораз то більш нестерпне та нагадувало часи найчорнішої реакції після 1876 року. Національно-культурне життя українців обмежено петербурзькою владою до крайности. Спинено видавання багатьох українських часописів та заборонено їм навіть обговорювати справу автономії України. Недозволено на засновування нових українських товариств. Закрито цілий ряд легально існуючих наших товариств, як, приміром, товариства «Просвіта» в Києві, Одесі, Житомирі, Чернигові, Кам'янці Подільськім і інших містах. Учням в гімназіях заборонено говорити по українськи. На видавців українських часописів накладали високі грошові кари, що рівнялося ліквідації часописів. Було багато ревізій і арештів між українцями. Поштовим урядам наказано таємно не доручувати українські часописи селянам. Заборонено святкувати Шевченківські ювілеї. Російська влада побоялась сили українського руху та зросту національної свідомости українських мас. Проти українства поведено пляновий наступ для цілковитого винищення усіх проявів національного життя, які загрожували цілості російської імперії.

Наведемо лиш кілька фактів-документів, щоб було ясно, яка доля ждала українців в Росії напередодні світової війни:

Губерніяльна влада в Полтаві, забороняючи заснування товариства «Просвіта», мотивувала свою заборону так:

«Маючи на увазі, що ті заходи, котрими товариство хоче впливати на народ, уважаються в теперішніх неспокійних часах дуже небезпечними, і можуть викликати розрухи, а ще до того Малоросія становить собою частину одної великої російської держави, і про розбудження національної і політичної самосвідомости малоруського народу тепер не може бути й мови».[39]

А ославлений міністер внутр. справ Столипін своїм обіжником з дня 20 січня 1910 року наказав усім губернаторам не дозволяти засновувати товариств «инородчеських», між ними українських і жидівських, незалежно від ставлених ними цілей з огляду на незгідність з російськими державними завданнями.

Але найцікавішим документом, що понад всякий сумнів на всі часи стверджує злочинні пляни російського імперіяліму проти українського народу, була офіційна деклярація міністерства вн. справ в справі українського національного руху – видана з початком 1911 року, якою піддержано заборону московського губернатора в справі заснування в Москві клюбу «Українська Хата». В цій деклярації написано:

»…Виходячи з того становища, що три головні галузі східнього слов'янства: Велика, Біла і Мала Росія і походженням, і мовою не можуть не складати однієї цілости, наше правительство, почавши від 17-го століття, завсіди боролося з рухом, відомим у наших часах під іменем українського, який уособлює в собі ідеї відродження давньої України й урядження малоруського краю на автономних, національно-територіяльних основах. По добровільнім злученні України з московською державою, згаданий рух, не маючи під собою твердого