Володимир Іванович Савченко - Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що-о? — сердито скосив очі Голуб. — Хто це вам сказав? Може, самі американці, по секрету? Та вони відмовчуються, ніби води в рот набрали… А якщо ці невідомо чиї снаряди справді несуть ядерну вибухівку і впадуть де-небудь у населеній місцевості? Ви уявляєте, що тоді може статися? Це, коли хочете, наш міжнародний обов’язок — усунути небезпеку для всього світу… Ну, а, крім того, наш уряд повідомив держави через ООН, і протестів не було… — Іван Гаврилович чмихнув: — Теж мені дипломат!
На білому полотні рівнини чорніли силуети машин, радарні установки, цяточки-люди… Сірий полярний день давав мало світла. Під низькими хмарами було тьмяно, похмуро. Одноманітність тундри звужувала обрій. Тільки в одному місці, на заході, хмари відтінювали контури башт, в яких стояли ракети.
Я не зовсім серйозно поставився до поради Івана Гавриловича одягнутись якнайтепліше і тепер бадьоро пританцьовував у своїх черевиках на скрипучому снігу. Ну й морозисько! Ноги просто дубіли від холоду… Голуб, добра душа, не міг пояснити як слід, куди їдемо. Хто ж думав, що нас занесе на Таймир! Одначе йти в намет грітися не хотілось.
Нам з Іваном Гавриловичем ще нічого було робити Ми стояли збоку, намагаючись нікому не заважати, і спостерігали. Ми були в оперативному центрі, який керував усією цією складною системою. До намету раз у раз забігали заклопотані люди. Поряд, на аеросанях, стояли сіро-білі, під колір тундри, будки радарів. Біля них поралися оператори в коротких кожушках; обличчя й руки у них були червоні від морозу. На снігу, звиваючись, лежали товсті кабелі; вони тяглися туди, де ревли силові пересувки.
— Ніколи не бували на випробуваннях великих ракет? — спитав мене Голуб. У нього теж ніс посинів від холоду. — Шкода, цього разу ми нічого не побачимо — хмари.
— А як же їх наводитимуть? — показав я на ракети.
— Їх не наводитимуть; за ними лише стежитимуть. Навіть коли б була чудова видимість, радисти ніколи б не змогли навести ракету так точно, як це зроблять лічильні електронні пристрої. Адже тут швидкість зближення десять чи навіть більше кілометрів на секунду! Тому наводити візуально неможливо: неодмінно даси маху… Розумієте, ці ракети — з “тепловими головками”, дуже чутливими термоприладами й автоматикою. Хитромудра штука!
Іван Гаврилович потер руки, чи то від задоволення, чи то від холоду, і захоплено показав у бік стартових башт:
— Адже “чорні зорі” від довгого тертя об повітря нагрілися до страшенної температури. А “теплові головки” відчують тепло цих зірок на віддалі прямої видимості. На висоті сімдесяти кілометрів це буде близько двох тисяч кілометрів. З землі ж радари можуть помітити їх тільки за п’ятсот-шістсот кілометрів… Отже, за півтори тисячі кілометрів ракети вже націлюватимуться на снаряд. Ні, справді молодці ці ракетники, усе розрахували до секунди. Тільки-но “супутник” з’явиться на півдні, десь на широті Алма-Ата, — відразу ж сигнал, уточнені дані про траєкторію і старт…
— Ракети атомні?
— Звичайно!.. Снаряд треба неодмінно збити тут, на безлюдних просторах. Потім лови момент…
З намету, пригнувшись і одягаючи на ходу папаху, вийшов керівник операції — чепурний дідок з борідкою, в окулярах і з погонами генерал-лейтенанта авіації на кожушку. Він глянув на годинник, потім на небо, посмикав себе за борідку. “Мабуть, читає лекції в якійсь академії, — подумав я, — і не дуже суворий під час заліків”.
Генерал підійшов до нас.
— Ішли б у намет, Іване Гавриловичу: все одно нічого не побачите, тільки змерзнете. Он юнак уже зовсім закоцюб…
— Нічого, товаришу гвардії… професор, — жартома виструнчився перед ним Голуб. — Тут нам цікавіше… Ну, скоро?
— Чекаємо сигналу з Туркменії. — Генерал знову глянув на годинник. Він, певно, хвилювався: дістав з кожушка портсигар, закурив. — Одначе, повинен бути сигнал… Пробачте, я залишу вас… — і він попростував до намету. В цей час звідти вибіг зв’язковий, виструнчився перед ним.
— Сигнал прийнято! Висота — шістдесят кілометрів, напрям руху — точно за розрахунками.
— Добре. Мікрофон!
— Слухаю!
Зв’язковий пірнув у намет і разом з двома солдатами викотив звідти портативну радіоустановку. Генерал підійшов до мікрофона:
— Увага всім! — Голос його звучав тепер владно, обличчя стало суворе. — Доповісти готовність стартових установок!
— Ракета номер один готова! — пролунав у динаміку хрипкуватий бас.
— Ркетанмердвагтова! — одним духом відрапортував дзвінкий юнацький голос.
— Ракета номер три готова!
— Ракета номер чотири готова!
— Так. Доповісти готовність радіонавігаційних установок! — понесли радіохвилі по тундрі голос генерала.
— Радіолокатори спостерігачі за супутником готові!
— Радіолокатори спостерігачі за ракетами готові!
— Радіоприціли готові!
— Слухати всім! Приготуватися до старту через півтори хвилини за моїм сигналом!
На радіоустановці заблимала червона лампочка прийому. Оператор, схилившись до щитка, переключив кілька важелів. Тепер заговорили пункти спостереження протиповітряної оборони. У мене з’явилося таке відчуття, наче вони з рук у руки передають супутник-снаряд.
— Супутник пройшов сорок п’яту паралель. Напрям — згідно розрахунків…
— Супутник пройшов п’ятдесят першу паралель…
— Супутник пройшов п’ятдесят третю…
Генерал поглянув на хронометр, кивком голови наказав оператору вимкнути прийом. Не відводячи погляду від хронометра, нагнувся до мікрофона.
— Увага всім! — і немов вистрілив голосом: — Старт!!!
Далеко на заході ажурні стартові башти, сніг і хмари освітилися червоними спалахами. Я побачив, як полум’я поповзло по баштах угору; маленькі веретеноподібні тіла якусь мить неприродно висіли в повітрі, спираючись на стовпи вогню, потім метнулися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко», після закриття браузера.
