Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

— А самопал є в нього? — злякано спитала Соня.

— Наган! — смутно одказала Настя.

— Що ж тепер робити!

— Я вже й сама не знаю, що мені робити… І всього ж тільки дві години, дві годиночки дав строку…

Соню хвилювали різні почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши інші. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:

— Та яке як він має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. — Почала схвильовано ходити по хаті.

Швидко-швидко. Сіла поруч.

— Настуню, доручи мені поговорити з ним — гаразд?.. Настя погодилась.

— Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.

— Дурниці!

— Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.

Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.

Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.

У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:

— Вітю, гов! Вітю, де ти?

Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.

— Вітю, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.

Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.

У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.

— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.

Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, бїлі.

— Ану, діти, до меду! — Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.

— А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:

— Аж ось коли я до тебе добрався!

Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.

Кость злякано:

— Вітя, луснеш!

— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя.

— Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, — почав забирать Валя.

— А я кажу: виїм!

— Що ставиш?

Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя — лижви.

Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:

— Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся…

Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.

— От, я ж казала, що так буде! — затурбувалась Оксана.

Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:

— Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!

— Ага, тепер «умру»? — сердито докоряв Кость.

— Ведіть його, хай ляже!

І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.

Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються::

— А що, як він собі щось заподіяв?

— Чого доброго, він шалений!

Дивляться одна на одну великими зляканими очима.

— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя.

Зразу до його обидві:

— Віті не бачив?

— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…

— Чого? — і голос затремтів у дівчат.

— Так… хворий.

Дівчата зблідли:

— Що ж таке трапилось?

— Та нічого… видужає, - чогось не хотів казати Валя.

Раптом Настя в плач:

— Чому ти не кажеш?

Валя здивовано глянув на дівчат:

— Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому