Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

Ще тріск. Четверта.

Колін глянув на годинника. Ще багато часу… Історичного, в якому треба піднятися, і фізичного, який слід протриматись. Кожен тріск може виявитися гучнішим — і останнім, бо комірки, що лишилися, можуть відмовити всі заразом. Ні, все-таки не можна перевантажувати їх у такій мірі.

Він простяг руку до регулятора темпу, про який недавно забув, здавалось, назавжди. Трохи збавив. Гудіння стало тихішим. Та це, звичайно, не панацея. Збавляти темп до безмежності не можна: тоді якщо вони й дійдуть, то занадто пізно. І взагалі це палиця з двома кінцями: нижчий темп — більше часу в дорозі, довше буде під навантаженням рест. Ні, тепер збавляти він не стане.

Тріск, тріск, тріск. Тріснуло тричі.» Так, і це не допомагає. Очевидно, комірки вже перероджуються. Що ж, ясно принаймні, де межа їхньої витривалості. І то непогано. Однак до сучасності їм не дістатися…

Він покосився на Юрка. Хлопець сидів у кріслі, опустивши руки, закинувши голову, очі були заплющені, він важко дихав. Ну от, цього ще бракувало…

— Що з тобою?

Юрко після паузи відповів:

— Недобре…

Голос був ледь чутний. Ну, ясно — стільки часу простовбичити там, біля ретаймера, та ще в такому нервовому напруженні… Хлопець молодий, недосвідчений… Але тепер що з ним робити?

— Дати що-небудь?

«Що ж йому дати? Я навіть не знаю, що з ним…»

— Ні… Колін, я не витримаю…

— Дурниці.

— Не витримаю… Хоч декілька хвилин полежати на траві…

Трава. Де її взяти?..

— Потерпи… Не потерпиш?

— Ні… Дихати нічим…

І справді. Повітря нікудишнє, та й жарко… Незабаром плейстоцен, остання дозволена станція. Там зараз нікого нема, але все, як завжди, готове до прийому хроногаторів. До речі, охолодити рест, оглянути його та й усю машину. Більше зупинок не буде до самої сучасності: скоро вже почнеться населений людьми час, в якому зупинятись заборонено, тай підготовлених майданчиків там, ясна річ, нема…

Колін мимоволі здригнувся, — хоч і обіцяв собі стримуватися від такого прояву емоцій, — тріснуло ще двічі. Юрко розкрив рота, щоб щось сказати, але Колін випередив його.

— Он він, — сказав Колін — Маяк стоянки…

Сигнальний пристрій люто видзвонював.

— Вмикаю автоматику виходу…

Цифри лічильників історичного часу перестали поспішати. Рожева імла згущувалась. Так бува завжди перед виходом із субчасу. Хронатори розмірено поцокували; голубе світло приладів вигравало на блискучій ручці регулятора темпу. Невелике, а все ж відстрочення. Нехай відлежиться хлопець і прохолоне рест…

Хронокар вистрибнув із субчасу. Вечоріло. Стояв намет, трохи не такий, як у їхній експедиції, але також гарний, сучасний намет. Це й була стоянка хронокарів у плейстоцені, остання перед сучасністю, перед стартовою залою інституту, про який Колін подумав зараз, як про щось далеке і недосяжне.

Він допоміг Юркові вибратися з машини і лягти.

— Полеж, — сказав він, — переведи дух. А я поки що займуся рестом.

— Була б машина легшою… — промурмотів Юрко.

— Ну, мало що… Словом, лежи.

Колін поліз у ретаймерне відділення і, намагаючись уміститися там, знову подумав, що в такій обстановці будь-кому забило б памороки. Хвилин п'ять, а може й усі десять, він просидів, не роблячи нічого, просто дивлячись на рест — точніше, на те, що лишалося ще від нього. Зрештою, все залежало від точки зору. Якщо виходити із загальноприйнятих інструкцій, то з таким рестом хронувати не можна. Але, беручи до уваги конкретну ситуацію… все-таки залишилося ще куди більше комірок, аніж згоріло. Що ж, подивимося.

Він довго прилаштовував дефектоскопічний пристрій, який прихопив у багажнику. Потім, не зводячи очей з екрана, став поволі пересувати прилад від однієї комірки до іншої. В однорідній масі вцілілих комірок виднілися світлі прожилки. Монолітність порушена, але, можливо, це ще не переродження?

Колін застосував мім-тестер. Це була довга історія — підключитися до кожної комірки й дати стандартну напругу для перевірки. Врешті він упорався і з цим. Кожна з комірок витримала. Але ж під час роботи їм доводиться витримувати напругу вищу за стандартну, різниця ж тисків часу тут уже невелика…

А може, напруга буде й не така вже висока? Адже тут могло трапитися просто чергове коливання густини часу. Припустимо, цей період був вельми багатий на події. Детальної хронокарти ще нема, доводиться подорожувати наосліп. А коли так, то на наступній дільниці густина часу може навіть знизитися, і вони всупереч логіці і ймовірності все ж проскочать?.. Так, надія є, і треба рушати.

— Юрку! — покликав, вилазячи, Колін. — Юрку! — гукнув він голосніше. — Де ти? — І відчуваючи знайоме почуття гніву: — Що за дурниці!..

Він обійшов хронокар. Низька жорстка трава оточувала машину. На такій слідів не побачиш. Колін погукав іще кілька разів — відповіді не було, поклик відлунював біля недалекого дубового лісочка і вертайся до нього ослаблий та спотворений.

Колін заглянув до кабіни. Може, заснув у кріслі? Часу лишалося все менше, шукати було ніколи. Але й кабіна була порожня. Аркуш паперу білів на кріслі водія, денне світло, проникаючи крізь сіталову баню кабіни, затьмарювалось хмарками, що пробігали, і в такі хвилини в кабіні наставали сутінки та спалахували плафони. Спалахнули вони й тепер, і Коліну здалося, що папір ворушиться. Він похапцем схопив аркуш.

Розгонисті літери повзли вгору. «Пробач мені, я трохи схитрував. Почуваю себе добре, але машина перевантажена. Допомогти тобі нічим не зможу, тільки стану на заваді. Я чекатиму тут, узяв одну батарею. Поспішай. Хай щастить!»

Підпису не було, та й навіщо він? Одна батарея — це не доба. «А якщо все-таки затримаюсь? Коли раптом що-небудь? Бісів хлопчисько! Я вивіз його звідти, але ж не для того, щоб кинути в дорозі…»

Колін гукав ще хвилин десять, доки захрип. Він наказував і благав. Хлопець