Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

і процесів. Дослідникам треба ще уважно і глибоко проаналізувати ситуацію і документально й аргументовано її визначити.

Але як там не було, «мучеництво» С. Бандери в очах націоналістично настроєної частини населення Західної України у воєнний період ще більше зросло і зіграло свою неабияку роль.

Яким же був фінал «мучеництва» Бандери і бандерівців? 25 вересня 1944 р. стався безпрецедентний факт в практиці гітлеризму — Бандера з групою своїх прибічників був звільнений з концтабору смерті Заксенхаузен. Правда, частина історіографів ОУН-УПА (в тому числі і біограф Бандери Петро Мірчук) пишуть про те, що Бандера був звільнений наприкінці грудня 1944 р. Але це не відповідає дійсності. Безпрецедентний факт тому, що всі, хто попадав у лапи гестапо і служби безпеки (СД), а тим більше в концтабори смерті, вже на волю не повертались. Навіть тоді, коли гітлерівці впевнювались, що схоплена особа не винна у звинуваченні. Такою була звичайна фашистська практика.

Ця подія, як і наступні, в біографіях Бандери і Стецька замовчуються історіографами націоналістичного руху. Й досі нема відповіді на питання: чому Бандера та його прибічники стали такими потрібними нацистам?

Що ж далі? Історіограф ОУН-УПА Т. Гунчак про це пише так:»… Шеф головного бюро СС генерал Бергер 5 жовтня 1944 р. мав розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору…» 82 В цій «розмові» йшлося про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА. Однак пан Гунчак тут же робить досить поспішне застереження: «спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними…».

Ця заява Т. Гунчака абсолютно не відповідає дійсності. Пану Гунчаку, як відомому досліднику націоналістичного руху, добре відомо, що в «розмові» генерала Бергера з Бандерою 5 жовтня 1944 р. (і неоднарозово!) йшлося не так про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА, а про пропозицію Бандери очолити Український націоналістичний комітет (УНК), який був тоді у процесі творення. Як відомо, Бандера відмовився очолити УНК, посилаючись на те, що не хоче бути підпорядкованим генералу Власову, якого хотіли гітлерівці поставти на чолі об'єднаних комітетів представників народів СРСР. Тому ж Гунчаку також добре відомо, що в жовтні 1944 р. Бандера зустрічався не тільки з генералом СС Бергером, але й з самим Рехсфюрером СС Г. Гіммлером. Про це вже багато разів писали різноманітні автори: «Потреба вашого вимушеного перебування під уявним арештом, — сказав Гіммлер Бандері на «зустрічі», — викликана обставинами, часом та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої співпраці, більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього часу не все складалось так, як вам хотілось, але зараз нам треба спільно добре працювати, щоб виправити помилки минулого…» (Виділено мною — В.М.)

Тут, як бачимо, все зрозуміло: і «вимушене» перебування Бандери та його спільників в концтаборі, а викликане воно «обставинами, часом та інтересами справи», і висока ціна співпраці бандерівців з гітлерівцями, від якої перші так уперто й наполегливо відмовлялися в минулому, і так гучно хизуються (окремі, звичайно) сьогодні.

Тепер достовірно відомо, що Бандера і його спільники дали згоду на активне співробитництво з нацистами вже вкотре. Як же тоді пояснити те, що у всіх оунівців, які перебували «вимушено» в концтаборах, не втрачено було жодної волосинки на чупринках (за винятком О. Ольжича, який загинув в тому ж Заксенхаузені з досі невідомих причин)? Як пояснити й те, що в час, коли вже конав гітлерівський рейх, всі інтерновані оунівці не тільки залишилися недоторканими, але й опинилися в цілком захищених куточках Західної Європи?

Цікаві свідчення з цього приводу подав колишній абверівець, капітан вермахту Зігфрад Мюллер, який потрапив у полон до Червної Армії в травні 1945 р. в містечку Колін під Прагою. Наприкінці 1944 р. він служив заступником керівника Абверкоманди-202 південної групи гітлерівських армій і водночас був зв'язковим між центром Абверу і південним штабом УПА (УПА — ЗАХІД).

3. Мюллер: «На роботу в Абверкоманду-202 я прибув 1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх службових обов'язків…

Під час зустрічі з капітаном «Кірном» (командир Абверкоманди-202, справжнє прізвище Вітлець — В. М.) останній розповів мені, що в жовтні 1944 р. він мав зустріч із зв'язковим південного штабу УПА, разом з яким на ділянці Абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів переговори з південним штабом УПА. 83

Як мені говорив капітан «Кірн», південний штаб УПА розташовувався в лісах гористої місцевості поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА він мені не називав, однак зміст переговорів передав докладно…».

А далі З. Мюллер свідчив:

3. Мюллер продовжував:

Поза цими свідченнями капітана Зігфріда Мюллера є чимало відомостей про те, що С. Бандера брав активну участь у переговорах з гітлерівцями щодо створення українського комітету (УНК) і так званої Української національної армії (УНА). 12 січня 1945 р. такий комітет був створений. В нього увійшли представники всіх націоналістичних угруповань, в тому числі і бандерівці. Головою УНК, а затим і УНА (основою якої стала 14-та гренадирська дивізія СС «Галичина») став генерал П. Шандрук, колишній петлюрівський і польський офіцер.

В останні дні конаючого гітлерівського рейху Бандера, Стецько і Гриньох були в містечку Колін неподалік Праги в розпорядженні Абверкоманди-202. Звідси наприкінці квітня 1945 р. з допомогою абверівців Бандера перебрався в район австрійського Тіролю, а затим в окуповану американцями Баварію. Останній пункт — Мюнхен, де він отаборився надовго. Стецько з Гриньохом в колоні відступаючих абверівців подалися також в зону окупації союзних військ.

Такий, як бачимо, цілком благополучний фініш колишніх «в'язнів» Заксенхаузена.

Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені

На це питання важко відповісти, бо всі бандерівці, в тому числі і сам С. Бандера промовчують про своє перебування в Заксенхаузені. Думаю, що тільки з однієї причини: навколо вмирали насильницькою смертю сотні тисяч, мільйони людей, а вони залишались недоторканими в умовах бункеру «Целленбау», призначеному на «фабриці смерті» для вибраних. Та й ким вони там були? Заложниками політичного ігрища? Але ж із заложниками, як відомо, гітлерівці не панькались, а тримали в камерах до найближчого випадку, щоб негайно и безжально поставити до стінки!

Єдиний Я. Стецько (можливо, для виправдання «перед історією», чим він був так «занепокоєний») порушив це «етичне» табу. В своїх спогадах «30 червня 1941 «він пише так: «24 січня 1942 року в третій годині ранку перевезли мене з іншими друзями тюремною автомашиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгазен, де нас — Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у т. зв. бункері (мається на увазі, звичайно, вже згадуваний бункер