Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

може, ти поясниш, про який це закон тлумачили пришельці? Та й ти, здається, згадував закон Архімеда.

— Передусім хочу нагадати, що у воді всі предмети здаються легшими.

Архімед нетерпляче клацнув пальцями.

— Ближче до справи! Це я давно помітив і зрозумів, що вода виштовхує тіло, яке занурене в неї.

— Занур будь-яку річ, твою кулю, наприклад, у ванну. Рівень води підніметься, куля витіснить рідину, що за об’ємом дорівнює її власному. Витіснена рідина намагається зайняти свій попередній об’єм і виштовхнути кулю з силою…

— З силою, спрямованою вгору, — в захопленні ляснув себе по стегну Архімед, — що дорівнює вазі води, витісненій кулею! Послухай-но, закон цей універсальний! Він стосується будь-якого предмета!

— Оце і є знаменитий закон Архімеда, який відомий у нас в майбутньому і навіть вивчається в школі.

Архімед пританцьовував від захвату, радість відкриття п’янила його.

— Я давно роздумував над цим! І тепер усе стало ясно! Який гарний закон! Чудовий закон! Ев-ри-ка!

І з криком “Еврика!”, не в змозі стримати захоплення, він побіг вулицями Сіракуз.

Побіг одягнутий.

Архімед прибіг аж через півгодини, радісний і майже не захеканий — давньогрецька спортивна підготовка, безперечно, давалася взнаки.

— Зайдемо в дім, о пришельцю! — блиснув він білозубою усмішкою. — Я гадаю, нам є про що погомоніти.

Вони зайшли до кімнати, і Максим побачив, що вона заставлена рулонами, які лежать на ложах, під ложами, вертикально стоять у кутках, а то й просто валяються на підлозі.

— Це все результат моїх роздумів, — гордовито повів рукою господар.

Він, здуваючи найтонший пил, розгортав креслення і давав короткі пояснення, крадькома позираючи на Максима. Катапульти, підйомні механізми, блоки у найнеймовірніших поєднаннях, геометричні креслення, знову катапульти. Та, розгорнувши одне з креслень і ледь глянувши на нього, Архімед згорнув рулон і при цьому густо зашарівся. Максим усе-таки встиг дещо помітити і вже приготувався запитувати, коли тоненько запищав зумер, нагадуючи, що енергія закінчується. Натиснувши на кнопку браслета, він вимкнув сигнал і поспішив до виходу. Архімед, ідучи за ним, раптом спитав:

— Я відразу здогадався, що ти з майбутнього. Чи не можеш-ти сказати, що буде зі мною і моїм рідним містом, прекрасними Сіракузами? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби загарбники — ці злісні дикуни, які вивчали лише одну науку — науку вбивати.

Максим кивнув.

— Так, я знаю майбутнє. Ти зробиш безліч відкриттів у механіці й геометрії. Але любов і визнання своїх громадян завоюєш тим, що під час облоги Сіракуз римським полководцем Марцеллом сконструюєш потужні катапульти, які несхибно поцілятимуть у ворога величезним камінням; метальні машини, які посилатимуть хмари стріл і дротиків. Величезні журавлеподібні механізми особливими захватами підійматимуть за ніс ворожі кораблі, а потім кидатимуть їх у безодню. І в полководця Марцелла вирветься гірке зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Не треба далі, — суворо перебив його Архімед. — Я хочу вірити в те, що це місто вистоїть.

— Гаразд, — погодився Максим. — Я розповім про твою подальшу долю. Та тільки для того, щоб умовити тебе врятуватись. Ти загинеш від меча ворожого солдата, коли будеш креслити на піску. І слова твої переживуть віки: “Не чіпай моїх креслень!” Але подумай, навіщо тобі передчасна смерть? Сідай у мою машину й полетимо у майбутнє. Ти зможеш продовжити своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не абищо — життя!

— Ні! — різко відповів Архімед і раптом прояснів на виду. — Чому ти не хочеш зрозуміти, чужоземцю, що я не можу виїхати з рідного міста, коли знаю, що зможу принести велику користь при його захисті. Нехай навіть ціною власного життя! Хіба це не щастя для мене? Вирішено — я лишаюсь!

— Може, розповісти тобі про деякі відкриття майбутнього? — запитав Максим. — Це полегшить твою роботу.

Архімед хитро примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода з того джерела, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверці апарата.

— Не знаю, чи жалкувати мені, що я не зміг тебе переконати залишити Сіракузи, чи ні?

— Не жалкуй! — Архімед прощально підняв руку. — Боротьба за справедливість — це ж прекрасно!

Максим заліз у кабіну й теж помахав рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, замислено дивлячись на панель. Куди податися? В двадцять перше століття чи в двадцять друге, а може, відразу в тридцяте махнути? Добре було б вирушити туди — в далеке світле майбутнє. Його там зустрінуть з радістю, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною повагою як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все зроблено мною в двадцятому столітті? Максим згадав про горду відмову Архімеда і натис на кнопку, під якою був нерівний напис: “Повернення в точку старту”.

Знову запаморочилась голова, і Максим відчув, ніби провалюється в безодню. І в цю мить він чомусь пригадав креслення, яке Архімед посоромився йому показати. Тоді воно здалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і були там незрозумілі позначення й символи, була незавершеність конструктивних елементів. Та тільки зараз Максимові раптом сяйнув здогад, що це була наївна, але в основі своїй правильна принципова схема машини часу.

Віктор Савченко
ЛИСТИ З ПЕКЛА

Виймаючи з скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що на конверті немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав аж тоді, коли сів до столу. Неквапливо розпечатав — і тут мене