Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

— Вони самі по собі, а ми самі по собі. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй розшукати ці відомості у гігантському потоці інформації. Він переповнює нас. Жах, жах! З одним інформаційним вибухом ледве впоралися у двадцять другому столітті, а зараз новий готується. Ну, до побачення, поспішаю, голубчику. Нема коли!

Знову прогула басова струна, і пришелець, потьмянівши, зник.

Виявилося, що цей візит не останній. Пришельці прибували, як за розкладом, з інтервалом у дві-три хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим прибув пришелець із двадцять сьомого століття. Його одяг мінився різнобарвними вогнями, великі очі дивились привітно й уважно, на голові в цього темпонавта був широкий золотий обруч. Здавалося, що думки незнайомця ллються саме з нього і легко проникають у мозок співрозмовника. Корнєєв відчував, що у нього в мозку самі по собі виникають слова й образи.

— Я прибув до вас із двадцять сьомого століття…

— Он як! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні неув’язки. Чергові! Для історії темпорології вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається.

З обруча долинув імпульс подиву й запитання.

— Я винайшов! Я! Але, даруйте, я дуже стомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!

Восьмий пришелець повільно розчинився в повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву.

Ніна з Колюнькою повернулися близько одинадцятої. Увагу дружини відразу ж привернув гомін у кімнаті чоловіка, нечіткі голоси. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “З’їхав з глузду остаточно, — з несподіваним полегшенням подумала вона. — Цього давно слід було чекати”. І вона відчула, що все, нарешті, стало на свої місця, що дивна поведінка чоловіка пояснювалась найприроднішим способом. Тепер з’явилася можливість спекатись цього джерела постійної роздратованості і неспокою. А найголовніше, що все з’ясувалося. Він кілька разів намагався пояснити їй, над чим працює, і Ніні навіть якось здалося, що вона збагнула суть його слів і відчула казкову красу фантастичної конструкції, створеної думкою її чоловіка. Після цього вона пішла до своєї кімнати, і їй стало моторошно. Звичайно, вона як медсестра знала, що божевілля не заразне, але вона знала й те, що є в списку професійних захворювань і така хвороба, як “наведений психоз” — психічне захворювання, що виникає у людей, які довго і безперервно спілкуються з божевільними.

Цілісіньку ніч, заважаючи Ніні Михайлівні спати, з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси, і з-під дверної щілини спалахами пробивалися яскраві смуги світла.

— Хоч би квартири не підпалив, шизофренік, — крізь сон бурмотіла вона. — А завтра його, миленького, до психіатра відведу і в психіатричну лікарню госпіталізую.

До кінця ночі Максим був геть змучений. Коли до нього в ілюмінаційному блиску з’явився двадцять другий відвідувач, Максим нерозбірливо крикнув і пошпурив у нього шматком каніфолі, який випадково виявився напохваті. Темпонавт номер двадцять два злякано зник. А Максим, начепивши коробочку універсального перекладача на шию, квапливо сів у кабіну машини і, набравши на циферблатах потрібний час, натис на червону кнопку пуску. Темпомобіль, переміщуючись у просторі й часі, повинен був потрапити до давньогрецького міста Сіракузи на дві тисячі двісті шістдесят п’ять років назад.

Максим відчув запаморочення, потім кімната повільно перевернулась так, що опинилася внизу, пропорції довколишнього дивовижно спотворилися, всі предмети сплющились і огорнулися серпанком. З несподіваною чіткістю раптом проступила протилежна стінка, вкрита рожевими шпалерами з квіточками, які було замінено близько семи років тому зеленими, а потім голубими. Після цього Максим відчув легку нудоту, яка буває в пасажирів маленьких літаків, коли ті провалюються в повітряну яму.

Він примружив очі, а коли розплющив їх, то побачив, що апарат стоїть на вузенькій, мощеній бруківкою вулиці, біля будинку з плоским дахом, на якому так добре спати задушливої літньої ночі. Сонце стояло високо в зеніті, повітря дихало спекою, під розпеченим навісом сидів смаглявий широкоплечий чоловік. Йому було близько п’ятдесяти, і в його кучерявій бороді виднілися сріблясті пружинки сивини. В одній руці він тримав циркуль, у другій — кулю, допитливо вдивляючись у неї, ніби намагався розгледіти невидиме.

— Хай бережуть тебе боги і сприяють у всіх ділах, — привітав його Максим, підійшовши ближче, і коробочка універсального перекладача жваво переклала фразу на давньогрецьку. — Чи не скажеш ти, де житло високоповажного Архімеда?

— Що тобі від нього треба? — різко спитав грек, на превеликий подив Максима, зовсім не зважаючи на коробочку, що розмовляла.

— Мені хотілося б поговорити з цим великим ученим, — сором’язливо признався Максим, — довідатись, чи насправді це він умів добувати квадратні корені з дуже великих чисел, а також…

Обличчя грека палало кров’ю, на лобі надулись вени. Він хрипко прокричав кілька слів, і універсальний перекладач затріщав, не зумівши перекласти фрази.

— Що з вами? Я тільки хотів дізнатись…

— Дізнатись! І цей теж! — з мукою в голосі закричав грек і, приклавши кулю до плеча, ніби ядро, з силою жбурнув її в Максима. Якимось дивом той зумів ухилитися від смертоносного снаряду і запально прокричав:

— Ти що, з глузду з’їхав?! Дикун ти, а не стародавній грек! Я завжди з повагою думав про стародавніх греків як про носіїв високої культури, а тепер бачу, що дуже помилявся. Невже важко сказати, де проживає славнозвісний Архімед?

— Я Архімед, — похмуро признався грек, нервово гладячи бороду. — Пробач, пришельцю, мимоволі ледве не завдав тобі шкоди. Мабуть, боги на мить затьмарили мені розум. Повір, дуже важко зберегти спокій, коли до тебе цілий тиждень один за одним приходять чужоземці і ставлять пусті запитання, як оце ти. Спочатку з’явився муж рослий у золотистому одязі, потім…

— Потім у сріблястому одязі, — підхопив Максим.

— Звідки ти знаєш? — насторожився Архімед. — Чи це не твої друзі?

— Ні, це не мої друзі. Я знаю про них тому, що вони з’являлися й до мене!

— Виходить, і ти вчений? — зрадів Архімед. — Тоді,