Марина та Сергій Дяченко - Варан

до пліч, задипіливий і нездоровий. Дізнавач Слимак був просто машина, щось на кшталт батьківського гвинта, добра машина в роботі. Не було врочистості і навіть переляку вже не було – тільки стома.

Постояли – знову пішли. Зробили майже повне коло. Князь закашлявся й зупинився. Вежа дихала; співав вітер, піднімався знизу струмінь теплого повітря, і в цьому струмені летіло сухе сміття – листя, пір'я, трупики комах.

– Досить, – тяжко сказав князь. – Самі йдіть. Не помре пан чаклун, – його світлість придержав пальцем нервовий посмик щоки. – Повноваження, – він стягнув з укритих перснями пальців одну маленьку жовту каблучку, – пред'явиш… Скажи – сам. Нехай. Усе сам.

Князь утулився спиною в кам'яну стіну, і повз нього по вузьких сходах пройшли перше Слимак, потім Варан. Зрівнявшись із князем, Варан почув кислий запах його віддиху.

Далі підйом пішов швидше. Князь стояв унизу і дивився, як вони здираються, закрут по закруту; потім князя не стало видко в сутіні.

Ближче до верхівки вежа загострювалась. Колодязь між витками сходів усе вужчав, вітер у ньому все гучнішав, а оглядові вікна попадалися все рідше. Нарешті Слимак спинився перед темними дверима.

– Борони нас Імператоре, – пробурмотів під носа й щось іще додав, чого Варан за стугоном вітру не розібрав.

Жовтий перстень, переданий Слимаку як вірчий документ, дзвякнув об мідну ручку. Ще й ще – три урочистих рази.

Слимак ждав одповіді; Варан раптом згадав, нащо він тут, згадав, що йому належить доправа до столиці, а тоді імператорський суд – і поглинутий допіру в'язничний сніданок затріпався в його животі, мов птаха, що прагне на волю.

Двері прочинились – саме настільки, щоб могла протиснутись нетовста людина. Слимак уступився, даючи Варанові пройти першим. Варан покрутив головою; Слимак узяв його за комір і пропхнув уперед, навстріч долі. Варан ступив за інерцією декілька кроків – і зупинився.

Магове мешкання за блиском своїм могло, мабуть, удовольнити самого Імператора. Підлога, стіни й навіть стеля були оббиті деревом, і не вузенькими планочками – широчезними дошками, світлими й темними, жовтими, брунатними й майже чорними. Прожилки, по яких десятиліттями й століттями десь там, у фантастичних лісах, розтікались деревні соки, тепер створювали химерний, але явно осмислений візерунок. Варан стояв на одній нозі, боячись опустити другу, тому що підлога була мозаїчна – з різних деревних порід, і відшліфована до блиску, і тепла. Варан, якби міг – злетів би й зависнув у повітрі, аби не споганити коштовне дерево доторком босих, закаляних в'язничним брудом ніг…

– Князь Круглоіклівський через мою негідну особу вітає його мосць імператорського мага, – сказав Слимак, уклонившись увічливо, але без запобігання. – Ось злодій, про якого повідомлено.

Варан крутив головою і слабко всміхався, намагаючись спромогтися на думку. За дні, проведені у В'язничній Кишці, він звик уважати себе злочинцем; за довгий шлях від підніжжя башти до її верхівки він звик уважати себе мерцем. Він готовий був до жаху цієї хвилини (поглянути в обличчя справжньому магу, вислухати присуд, дізнатися всю правду про майбутні знегоди), – проте, така прикрість, не почував нічого, крім ніяковості й тихого захвату. Це ж скільки років має прожити дерево, щоб наростити такий стовбур! Це де ж земля, спроможна живити таке коріння! А корона?! У її затінку стане, напевно, не один десяток людей…

Його відчутно штовхнули в спину:

– Уклонися, дурню…

Він уклонився так низько, що торкнувся рукою підлоги. Відсмикнув руку – не можна… Напевно, не можна мацати цю пишноту, якби він, Варан, був магом – відтяв би цікаві пальці…

– Заворушення, звичайно, було, – сказав Слимак, начеб відповідаючи на непоставлене питання. – Але оскільки більше фальшивих грошей не з'явилось… А його світлість князь уміло розтлумачив своєму народу, що чутки про фальшиві сотки – не більш ніж вигадка захожих шахраїв… Ви цілком певно можете повідомити Імператора, що Кругле Ікло не розповсюджує підроблені гроші.

– Але, можливо, воно їх виготовляє, – сказав другий голос, відчужений і холодний, як вода на великій глибині. Варана струснуло від звуку цього голосу. Він знову закрутив головою, намагаючись розшукати серед дерев'яних меблів – стільців з високими спинками, столів з візерунчастими настилами, легких різьблених ширм – того самого імператорського мага, який вирішить його долю.

– Єдина людина, – сказав Слимак з відчутним жалем, – здатна з'ясувати питання про підроблені сотки… Цей молодий піддонець, що перед вами. Спитайте його, і хай поможе нам усім Імператор…

Другу половину фрази Слимак вимовив ледь чутно, собі під ніс.

У цю мить Варан розгледів, нарешті, Імператорського мага. Той сидів упівоберта до присутніх, дивлячись у розчахнуте вікно, і мав вигляд набагато кращий, ніж того дня, коли Варан зустрів його, озброєного зайвою парасолькою, на нижній пристані.

Звісно, згадалося все. Бридлива міна, за яку Варан одразу ж незлюбив гостя, власну відмову нагодувати й напоїти. Дорога наверх на батьківському гвинті, зіслизла дужка, проклятущий Лиско…

– Що, дружечку, – мовив маг усе так само холодно, – вляпався?

Його довге волосся закривало вуха й сягало пліч. Як у князя, печально подумав Варан. Тільки справжній горні може дозволити собі таку зачіску…

Він здавався старшим, ніж тоді в піддонні. Він не просто держався з гідністю – він був утіленням величі. Навіть очі, безбарвні під сірим небом міжсезоння, тепер виявилися стигло-голубими. І то пасували до холодного голосу.

– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби міркуючи. – Тут навіть неписьменні шмаркачі вміють підробляти імператорські гроші…

– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.

І здивувався своєму нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка міняє людину…

Маг усміхнувся. Склав руки на грудях; брижі світлої хламиди, що вкривала його від шиї до самих п'ят, поміняли малюнок. Блиснув червоний камінь у персні – на вказівному пальці правої руки.

– Ваша мосць, – повільно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей піддонець – усього лише спільник. Він – єдина ниточка між правосуддям і злочинцями…

Маг кивнув. Скільки йому все-таки років, подумав Варан. Тоді мені здалося, що вісімнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всі тридцять… Може, це взагалі не він?

У цей момент маг гостро поглянув на Варана, і враз стало зрозуміло: він. Може, йому сто років чи двісті. Він же маг… Звідкіль Варану, дрібному піддонцю, таке знати?…

Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидіти у В'язничній Кишці, аніж хвилину витримувати такий погляд.

– От якби зустрів тоді привітніше, – сказав маг, несподівано підморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулі… Хтозна, як усе обернулося б?

Кінець, подумав Варан. І заплющив очі; і враз розплющив