Герберт Уеллс - Невидимець (збірка)

місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.

— Що ви там підслуховуєте, Голе? — запитала вона. — Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?

Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.

Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!

— Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, — промовив Гол.

— І я чув, місіс Гол, — сказав Генфрі.

— Так чи інак… — почала місіс Гол.

— Тс-с-с! — приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі. — Чуєте, вікно?

— Яке ще вікно? — запитала місіс Гол.

— У вітальні, — сказав Генфрі.

Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними — дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.

— Гей! — вигукнув Гакстер. — Злодюго, стій! — і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.

У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.

Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.

Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, — і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування — але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.

Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою — за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось — і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.

…Тепер, коли Гол, Генфрі й помічники вибігли з будинку, місіс Гол, навчена роками досвіду, залишилась у буфеті біля каси. Зненацька двері вітальні відчинились, і з’явився містер Кас та, не глянувши на неї, одразу збіг сходами вниз і помчав за ріг будівлі.

— Тримайте його! — закричав він. — Не дайте йому викинути отой пакунок.

Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало — воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.

— Тримайте його! — галасував він. — У нього мої штани! І весь одяг священика!

— Зараз він у мене дістане! — закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг — і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю — і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову — і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.

Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.

За хвилину містер Кас уже був у вітальні.

— Бантингу, він повертається! — вигукнув він, вбігаючи всередину. — Бережіться!

Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».

— Хто повертається? — запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.

— Невидимець, — відповів Кас і кинувся до вікна. — Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!

За мить він уже був на подвір’ї.

— Боже милосердний! — вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.

Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка,