Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

Зіскочив Іван з коня і взявся колодязь мечем рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Тут спустився туман, спека спала — і пити не хочеться.

Поїхали брати далі. Довго їхали чи ні — побачили яблуню. Зіскочили брати з коней, хотіли яблука рвати, а Іван давай яблуню мечем під самісінький корінь рубати. Завила яблуня, закричала…

Сіли брати на коней і поїхали далі.

Їхали вони, їхали, дуже втомилися. Дивляться — розстелений на траві килим візерунчатий. Хотіли брати полежати на тому килимі, а Іван їм ні слова не мовив, зняв свій пояс і на килим кинув. Спалахнув пояс полум’ям і згорів — нічого не лишилося.

Підійшов Іван до килима, порубав його на шматочки і каже:

— І колодязь, і яблуня, і килим — усе це чуда-юдові дружини були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм: самі загинули!

Поїхали брати далі.

Зненацька небо потемніло, вітер завив, земля загуділа: летить сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі — хоче Івана з братами проковтнути. Бачить Іван — біди не уникнути, припустив коня чимдуж, а брати — за ним. Дивляться — стоїть кузня, а в ній ковалі працюють.

Впустили ковалі братів, за ними зачинили дванадцять залізних дверей і дванадцять кованих замків.

Підлетіла зміїха до кузні і кричить:

— Ковалі, віддайте мені Івана з братами.

А ковалі їй відповідають:

— Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!

Узялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала — одинадцять дверей пролизала. Лишилися одні, останні двері…

Утомилася зміїха, сіла перепочити. Тут Іван — селянський син вискочив із кузні, схопив зміїху та з усього розмаху вдарив нею об камені. Розсипалася зміїха на дрібні шматочки, а вітер їх на всі боки розвіяв. Відтоді всі чуда-юда в тому краї зникли — без страху люди жити почали.

А Іван — селянський син з братами повернувся додому до батька, до неньки. І стали вони жити-поживати, як і раніше, поле орати, жито-пшеницю сіяти.

В далекому краї, у якійсь державі жив собі цар на ім’я Вислав Андронович. У нього було троє синів-царевичів: перший — Дмитро-царевич, другий — Василь-царевич, а третій — Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад такий багатий, що в жодній державі краще того не було; у тому саду росли чудові дерева з плодами і без плодів, і була в царя одна яблуня улюблена, і на тій яблуні росли яблучка золоті.

Унадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір’я золоте, а очі на східний кришталь похожі. Літала вона в той сад щоночі й сідала на улюблену цареву яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знову відлітала. Цар Вислав Андронович дуже журився за ту яблуню, що жар-птиця багато яблук з неї зірвала; тому покликав до себе трьох своїх синів і сказав їм:

— Діти мої любі! Хто з вас може упіймати в моєму саду жар-птицю? Хто впіймає її живу, тому ще за життя віддам половину царства, а після смерті й усе.

Тоді діти його царевичі закричали одноголосно:

— Милостивий государю-батеньку, ваша царська величносте! Ми з великою радістю старатимемося впіймати жар-птицю живою.

Першої ночі пішов вартувати в сад Дмитро-царевич і, вмостившись під тією яблунею, з якої жар-птиця яблучка зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук чималенько общипала. Уранці цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царевича і спитав:

— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?

Він батькові своєму відповів:

— Ні, милостивий государю-батенько! Вона цієї ночі не прилітала.

Наступної ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Василь-царевич. Він сів під ту саму яблуню і, сидячи годину й другу, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка щипала. Уранці цар Вислав покликав його до себе і спитав:

— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?

— Милостивий государю-батенько! Цієї ночі вона не прилітала.

Третьої ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Іван-царевич і сів під ту саму яблуню; сидить він годину, другу, третю — раптом ніби багатьма вогнями осяяло весь сад: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала щипати яблучка. Іван-царевич підкрався до неї та схопив її за хвіст, але не зміг її втримати. Жар-птиця вирвалась і полетіла, і лишилося в Івана-царевича в руці лише одне перо з хвоста, яке він міцно тримав. Уранці, щойно цар Вислав зі сну прокинувся, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому перо жар-птиці.

Цар Вислав дуже зрадів, що його меншому синові вдалося хоч одне перо дістати від жар-птиці. Це перо було таке дивовижне і світле, що коли принести його в темну кімнату, то воно так сяє, ніби в тих покоях запалено багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір’їну у свій кабінет як річ, яку слід зберігати вічно. Відтоді жар-птиця не літала в сад.

Згодом цар Вислав знов покликав до себе дітей своїх і сказав їм:

— Діти мої любі! Їдьте, я даю вам своє благословення, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу; а що я раніше обіцяв, те, безперечно, отримає той, хто жар-птицю мені привезе.

Царевичі Дмитро і Василь озлобилися на меншого свого брата Івана-царевича, через те що йому вдалося висмикнути у жар-птиці перо. Взяли вони в батька свого благословення і поїхали вдвох на пошуки жар-птиці. А Іван-царевич теж почав просити на те благословення у батька. Цар Вислав сказав йому:

— Сину мій, любий, чудо моє миле! Ти ще молодий і до такої далекої і важкої дороги незвичний; навіщо тобі від мене їхати? Адже брати твої і так поїхали. А якщо й ти від мене поїдеш, і