Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

Олекса Петрович ледве встигав за ним.

— В інтернат! — наказав Кроунті шоферові і закурив.

Не встиг він викурити сигарету, як «джипп» влетів у двір і зупинився під самісінькою стіною, здивовано світячи на неї фарами.

— Шукайте його тут, — наказав він Юрському. І до шофера: — Ви теж ідіть шукати.

За кілька хвилин, розшукавши Юрка під купою простирал, Олекса Петрович поторсав його за плече, з силою підняв з ліжка і дав хлопцеві ляпаса:

— Ах ти щеня! Ставити мене під удар!

Від цієї несподіванки Юрко нарешті прокинувся, зіскочив з ліжка, і Юрський з допомогою шофера поволік його в машину. Лейтенант Кроунті вже спав. На запитання шофера, куди їхати, він пробурмотів:

— Доганяйте колону! — і, забившись в куток, заснув знову.

По широкій автостраді, що лягла від Гамбурга до Альп, летить у гори автоколона. В машинах сидять дванадцятирічні діти, стомлені цілодобовою їздою. Обличчя видовжені, суворі, як у дорослих. Їх везуть і везуть — далі від Гамбурга і далі від рідної землі. І немає тепер надії на те, що колись інтернатський режим скінчиться, немає надії повернутись у сім'ю, побачити мамину усмішку, тому й витає над колоною невидимий сум.

«І куди оце тільки везуть вас, мої малі й милі? — співає над вухом вітер. — Що вас чекає в майбутньому? Казарми і грубість, холод і бездушність, чужина і невблаганність — віднині й назавжди ввійдуть у ваше життя і калічитимуть ваші юні душі…» І ще про щось висвистував вітер, — та хіба все почуєш?

А попереду встають сині Альпи, обіймають небо й землю, наче хочуть перепинити машини з дітьми, наче ловлять їх, розметавши по горизонту шапкасті свої відроги.

Альпи, Альпи! Засніжені гори! Чи дасте ви справжній притулок оцим безпритульним дітям, щастя яких покрали бездушні люди? Чи огорнете ви їх своєю чарівною красою, оспіваною в піснях і віршах? Чи зігрієте хоч нею оці самотні покалічені душі?

Та тільки де вам узяти тепла, прославлені гори, коли навіть у найбільшу спеку ви самі неспроможні звільнитись од вічних снігів. Одягли їх на свої далекі верхи і хмуритесь над світом — суворі дідугани в білих шапках…

Ех, гори, гори! Хоч би ви були кращі від людей, які вкрали у цих дітей дитинство, наче вони самі ніколи не були дітьми… Будьте ж ви Альпами, гори, дайте цим дітям притулок та напійте їх на все життя своєю красою. І тоді вони будуть справжніми людьми, бо краса не дасть людині скалічити свою душу навіть в юні роки.

Худий сивіючий німець у добре випрасуваному костюмі ходить по класу і стомлено, може, в тисячний раз на своєму віку повторює:

— Людина — борець. Кожен із смертних досягає на світі того, що він здатен вибороти в інших. У філософії були різні течії, на землі було багато соціально-економічних формацій, але завжди непорушним лишався закон: людина людині — вовк. Сильним належить життя з усіма його благами, сильним належить майбутнє. Великі філософи Ніцше і Шопенгауер відкриють вам багато істин буття, але це буде потім. Зараз ви повинні засвоїти один непорушний закон: хочеш бути людиною, хочеш користуватися благами не з милості інших, а заслужено — будь сильним, будь умілим, будь сміливим. Вам випала нелегка доля — жити й формуватися без батьків. Тому кожен ваш крок, кожен день вашого життя повинен іти на те, щоб ви ставали спритнішими й сильнішими сьогодні, ніж учора. Для цього ми з вами маємо всі умови.

Умови тут справді були чудові. Їх годували, як в санаторії, забезпечували хорошим одягом, інвентарем і тренерами. Це була правда. Одного тільки не розумів Юрко: цього німця лейтенант Кроунті відрекомендував як доктора філософії, але все, про що він говорить, здається таким дивним і безглуздим, що Юрко починає сумніватися, чи немає тут якогось шахрайства. Всі оці його думки такі дикі, вони так не в'яжуться з тим, чому Юрка вчили в рідній школі, в сім'ї і на селі, що йому хочеться затупати ногами, закласти в рот пальці й оглушливо засвистіти або зробити щось подібне — тільки б не чути оцього гугнявого голосу, оцих слів, у які доктор філософії, певне, сам не вірить.

За розчиненими вікнами — світ, залитий сонцем, вкритий альпійськими луками, облямований лісами і горами, а тут оця худа постать мотається по класу і довбе, наче дятел: «Людина людині — вовк».

І так день за днем, день за днем, аж доки Юрко вже перестає сердитись, доки він разом із товаришами не починає заслухуватись. І помалу в оцьому впертому бурмотінні він ловить щось дрібненьке, але переконливе: то доктор філософії приведе якийсь приклад з їхнього життя, то звичайну бійку двох хлопчаків розкладе на елементи, покаже причини її, наслідки, і Юрко починає непомітно для себе вірити йому.

Після таких уроків Юрко погано спав ночами. Доводилося все переоцінювати, все здавалося в світі нетривким, чужим і незрозумілим. Так ніби йшов, ішов по дорозі, і вона була тверда, а оглянувся — нема ніякої дороги, все заметено кучугурами снігу. Доктор філософії таки замітав усі шляхи і стежинки недовгого Юркового життя, і він починав ненавидіти цього педантичного доктора з його сірим обличчям, старанно випрасуваним костюмом і монотонним гугнявим голосом. Але в юній Юрковій голові мало було знань, не знаходилося доводів, щоб серйозно заперечити доктору, а ті крихітки, які народжувалися під час нічних роздумів, рушились після нових доказів доктора на наступних уроках.

Нарешті після довгих вагань Юрко запитав доктора:

— Про колективізм ви будете говорити?

Доктор помовчав, посміхнувся поблажливо