Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

— Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Коли б вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б з задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії, є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть з дорогою душею. Крім англійських колоній, є ще багато інших. — Тут голос Вакера зазвучав ще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоч поблизу нікого не було. — Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. В цю пору року туди без будь-якої небезпеки можна добратися на легкому човні. А Кюрасао був би перекидним містком до великого світу, який відкривається перед вами після втечі з рабства.

Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але не зводив своїх бляклих очей з обличчя свого спокійного супутника.

— Отже? — сказав він, помовчавши якусь хвилину. — Що ви на це скажете?

Проте Блад відповів не зразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.

— У мене немає грошей. А для цього потрібна красненька сума.

— Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?

— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.

Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров'ю за свого колегу, який знемагає в рабстві і позбавлений тих благ, які міг би легко мати завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад зразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, приймаючи рішення. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко і впевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з'являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.

— Розумію, розумію, — сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. — Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному випадку я зробив би так само.

— Отже, ви згодні?

— Згоден? — всміхнувся Блад. — А якщо мене спіймають і привезуть назад, то мені висмалять на лобі тавро на все життя.

— А все ж варто рискнути, — голос спокусника затремтів ще дужче.

— Звичайно, — погодився Блад. — Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де їх узяти?

— Гроші будуть. Це буде позичка, яку ви повернете нам… повернете мені, коли зможете.

Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.

Вони наближались до людної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

— Ми поговоримо про це ще завтра, сер, — закінчив він. — Ви запалили в мені вогонь надії.

Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почував він себе так, як почуває людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в'язниці, де вона приречена була провести все своє життя.

Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і. ясніше спланувати, що робити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь і він уже знав, з ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Піт. Так от насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.

Весь день під впливом нових сподівань голова Блада йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Пітом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір'ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Пітом кількома словами.

— Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я щось маю тобі сказати.

Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів пробудив його від тривалого сну цілковитої байдужості, в який він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Піт кивнув головою, і вони розійшлися.

Шість місяців життя на плантаціях Барбадоса знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу та енергії не лишилося й сліду, обличчя його зів'яло, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду і каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам'яніла у відчаї, — вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши слова Блада, і заплакала:

— Втеча? — захлинаючись вимовив Піт. — О боже! — І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.

— Тс-с! Заспокойся! Не треба! — пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Піта і ніжно поклав руку йому на плече. — Ради бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.

Одним із привілеїв Блада було те, що жив він у окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоч табір і поринув у глибокий сон — було вже далеко за північ, — проте кожної хвилини міг наскочити наглядач. Піт зрозумів це і вгамував раптовий вибух почуттів.

Після цього вони ще довго шепталися. Надія знову запалила згаслий до того розум Піта. Вони вирішили, що до цієї справи треба залучити чоловік шість-десять.

Серед двох десятків прихильників Монмута, яких купив Бішоп, слід вибрати найкращих з