Анджей Сапковський - Відьмак. Останнє бажання

наче таран, спираючи дихання, крушачи ребра, пронизуючи вуха й мозок шпичками болю. Відкинутий назад, він іще встиг схрестити зап’ястки обох рук у Знак Геліотропу. Чари значною мірою замортизували силу, із якою він урізався спиною у стіну, але все одно в очах йому потемнішало, а рештки повітря вирвалися з грудей разом зі стогоном.

На спині дельфіна, у кам’яному колі висохлого фонтану, на місці, де ще мить тому сиділа тендітна дівчина у білій сукні, розстелився величезний чорний нетопир, роззявивши довгу вузьку пащеку, повну рядів голчастої білизни. Перетинчасті крила розгорнулися і безшумно затріпотіли, а створіння кинулося на відьмака, неначе стріла, випущена з арбалету. Ґеральт, відчуваючи на устах металевий присмак крові, прокричав закляття, виставляючи перед собою долоню із пальцями, розкритими у Знак Квен. Нетопир, із шипінням, рвучко розвернувся, регочучи злетів угору й одразу стрімко кинувся униз, цілячи в зашийок відьмака. Ґеральт відскочив убік, рубонув, але мимо. Нетопир плавно, граційно, розвернувшись на одному крилі, облетів його й знов атакував, роззявляючи зубатий писок на безокій морді. Ґеральт чекав, націливши в бік створіння меч, який тримав обіруч. В останню мить він скочив, – але не в бік, а вперед, тнучи навідліг, зі свистом, повітря. Не дістав. Було це настільки неочікувано, що він випав з ритму і на мить спізнився з вивертом. Він відчув, як пазурі тварюки рвуть йому щоку, а оксамитно-вологе крило хльоскає по зашийку. Крутнувся на місці, переніс тягар тіла на праву ногу й різко рубонув назад, знову промахнувшись по фантастично швидкому створінню.

Нетопир замахав крилами, здійнявся й полетів у бік фонтану. У ту ж мить, коли закривлені пазурі заскреготіли об камінь парапету, потворний, обслинений писок вже розмазувався, метаморфував, зникав, проте бліді губки, що з’являлися на його місці, так і не сховали вбивчих ікол.

Брукса пронизливо завила, модулюючи голос у макабричний заспів, витріщила на відьмака сповнені ненависті очі й вереснула знову.

Удар хвилі був настільки потужним, що проламав Знак. В очах у Ґеральта замиготіли чорні й червоні кола, у скронях і у тімені загупало. Крізь біль, що пронизував вуха, він почув голоси, стогони й виття, звуки флейти й гобоя, шум вітру. Шкіра на його обличчі змертвіла й змерзла. Він упав на одне коліно й затрусив головою.

Чорний нетопир безшумно плив до нього, роззявивши у польоті зубасті щелепи. Ґеральт, хоча й приголомшений хвилею вереску, зреагував інстинктивно. Зірвався на ноги, блискавично припасовуючи темп своїх рухів до швидкості польоту потвори, зробив три кроки вперед, вольт й півоберт, а після того – швидкий, наче думка, удар обіруч. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув вереск, але тепер це був вереск болю, спричинений дотиком срібла.

Брукса, виючи, метаморфувала на спині дельфіну. На білій сукні, трохи вище лівого перса, було помітно червону пляму під порізом, розміром з мізинець. Відьмак скреготнув зубами – удар, який мав розполовинити бестію, став лише подряпиною.

– Кричи, вампірице, – гарикнув він, стираючи кров зі щоки. – Верещи. Втрачай сили. А тоді я зітну твою чарівну голівку.

Ти. Ослабнеш першим. Чаклун. Заб’ю.

Уста брукси не рухалися, але відьмак виразно чув слова, вони звучали у його мозку, вибухаючи, глухим дзвоном, відлунюючи, як з-під води.

– Побачимо, – процідив він, йдучи, похилившись, у бік фонтану.

Уб’ю. Уб’ю. Уб’ю.

– Побачимо.

– Вереена!

Нівеллен, із головою, похиленою на груди, вчепившись обіруч в одвірок, виліз із дверей особняку. Хитаючись, він рушив у бік фонтану, невпевнено махаючи лапами. На грудях каптан був заплямований кров’ю.

– Вереена! – проревів він знову.

Брукса сіпнула головою в його бік. Ґеральт, здіймаючи меч для удару, підскочив до неї, але реакції вампіриці були значно швидші. Різкий вереск – і нова хвиля збила відьмака з ніг. Він гепнувся навзнак, проїхавшись по гравію алейки. Брукса вигнулася й зіп’ялася для стрибка, ікла в її устах блиснули, неначе розбійницькі кинджали. Нівеллен, розчепіривши лапи, наче ведмідь, спробував її схопити, але вона вереснула просто йому у пащу, відкинувши на кілька сажнів назад, на дерев’яне риштування під муром, що зламалося із пронизливим тріском, ховаючи його під стосами деревини.

Ґеральт вже був на ногах, біг півколом, огинаючи подвір’я і намагаючись відвернути увагу брукси від Нівеллена. Вампіриця, шурхочучи білою сукнею, мчала просто на нього, легко, неначе метелик, ледь торкаючись землі. Не верещала вже, не намагалася метаморфувати. Відьмак знав, що вона вже змучена. Але знав і те, що, навіть змучена, вона й надалі смертельно небезпечна. За спиною Ґеральта Нівеллен грюкав дошками й ревів.

Ґеральт відскочив ліворуч, коротко крутнувши мечем, дезорієнтуючи потвору. Брукса насувалася на нього – біло-чорна, розтріпана й страшна. Він недооцінив її – вереснула на ходу. А він, не здужавши скласти Знак, полетів назад, увігнавшись спиною у мур, біль у хребті пронизав аж до кінчиків пальців, паралізував плечі й підтяв коліна. Упав навколішки. Брукса, мелодійно завиваючи, плигнула до нього.

– Вереена! – ревнув Нівеллен.

Вона відвернулася. І тоді Нівеллен з розмаху всадив їй поміж грудей зламаний гострий кінець триметрової жердини. Вона не крикнула. Тільки зітхнула. Відьмак, почувши те зітхання, затремтів.

Вони стояли – Нівеллен, широко розставивши ноги, тримав жердину обіруч, затиснувши її кінець під пахвою. Брукса, неначе білий метелик на голці, повисла на другому кінці деревини й також ухопилася за неї обома долонями.

Вампіриця несамовито зітхнула й раптом сильніше натиснула на кілок. Ґеральт побачив, як у неї на спині, на білій сукні, розквітає червона пляма, з якої у гейзері крові вилазить огидне й мерзотне обламане вістря. Нівеллен відчайдушно закричав, зробив крок назад, потім другий, а потім став швидко відступати, не відпускаючи жердини й тягнучи за собою прохромлену бруксу. Ще крок, і він уперся спиною в стіну особняка. Кінець жердини, затиснутої під пахвою, заскреготів об камінь.

Брукса поволі, майже пестливо, пересунула маленькі долоні вздовж жердини, витягнула руки, вхопилася міцно за ключину й навалилася на неї знову. Уже майже метр скривавленої деревини стирчав у неї зі спини. Очі її були широко розплющені, голова – відхилена назад. Зітхання її стали частішими, ритмічними й переходили у хрипіння.

Ґеральт підвівся, але, заворожений цією картиною, не зміг спромогтися хоч на якусь дію. Він почув слова, що глухо бриніли всередині черепа, наче під склепінням холодного й мокрого льоху.

Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю.

Ще одне страшне, переривчасте, здушене кров’ю зітхання. Брукса шарпнулася і ще посунулася уздовж жердини, випростала руки. Нівеллен розпачливо заревів і, не відпускаючи ключини, спробував відсунути вампірицю якомога далі від себе. Марно. Та присунулася ще