Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

вони й голосують порізно, не є громадянами того самого міста Парижа? Між іншим, пане Горан, так думаю, далебі, не я, так сказано в тому листку. А мені просто хотілося знати, чи ви читали його. От я й питаю…

Горан намагався щось відповісти, пояснити, але тільки плутався і марне гарячкував. Де вже там було йому змагатися у красномовстві з адвокатом Адора?

Горан сподівався потрапити як депутат у Генеральні штати, і це його зараз турбувало найбільше за все.

Розділ дев'ятий
ПОКИ БУДУТЬ КОРОЛІ…

Тітонька Франсуаза неохоче відпускала Жака з книгарні й з дому. Вона вважала за краще, аби він був Та відтоді, як племінник виявив себе не тільки старанним і дбайливим продавцем, але ще й тямущим, діловим порадником, вона дала йому більше волі.

Коли Жак трохи призвичаївся до Парижа, він вирішив насамперед зайнятися дорученням бабусі. Він був упевнений, що виконати його буде набагато складніше, ніж виявилося насправді.

Жак гадав, що йому треба буде вирушати у Версаль, де перебувала канцелярія Генеральних штатів. Аж виявилося, що на площі Шатле і в мерії встановлено скриньки, до яких треба вкидати накази. Жак пішов на майдан Шатле.

Замкнута ключем масивна скринька видалася Жакові досить солідною. Але його благоговійне ставлення до цього сховища народних сподівань і надій вмить розвіялося, бо якийсь жартівник, що стояв позаду нього, єхидно сказав: «Кидай свій наказ, тільки обережно, дивись, щоб скринька не луснула… від сміху. Адже що лише не просять люди, які повірили, що можуть вільно висловити свої побажання!»

Жак не дібрав розуму, що відповісти, та жартівник і не чекав відповіді, тільки голосно засміявся і зник.

Про те, щоб вручити наказ королю у власні руки, як хотіла Маргарита Пежо, й гадати нічого було. Та Жакові допоміг Сільвен Горан. Він був знайомий з гаптаркою, яка гаптувала золотом парадні мундири для придворних. Сама вона, певна річ, не була вхожа в палац. Але вона дружила з придворною прасувальницею. Та, у свою чергу, погодилася попросити камеристку королеви передати наказ одному з вельмож, особисто знайомому з королем.

Щоправда, Адора посміявся з наївності Жака. Невже він думає, що король буде піклуватися бабиним наказом?

Та Жак не хотів розчаровувати бабусю і негайно ж написав їй. Він намагався по можливості докладніше розповісти про своє нове життя і сповіщав, що наказ передав у палац.

Про двоюрідних сестер Жак не писав нічого. Зате дружбі з Шарлем він приділив у листі аж півсторінки.

Отцю Полю описував паризьке життя, захоплено вихваляючи книги, які тепер проходять через його руки. І хоч який він зайнятий, та все ж потроху читає не тільки «Енциклопедію», а й твори панів Вольтера[11] і Дідро та багато книжок, перекладених з англійської мови. В них ідеться про те, що всі люди народжуються рівними, та про те, як зневажають права людини ті, хто несправедливо привласнив собі левову частку земних багатств. Особливо цікавлять Жака сторінки, де автори малюють картини розумно побудованого суспільства. Яке дороге для Жака те, що у кожній прочитаній книжці він знаходить підтвердження того, чого навчав його добрий отець Поль. «На жаль, — писав Жак, — справа з Фірменом не просунулася вперед ні на крок, і я досі не знаю, як її розпочати».

Тітка Франсуаза, бажаючи заохотити Жака, щоб він і надалі ставився з таким самим завзяттям до справи, дозволила йому піти на прогулянку з Шарлем у неділю.

Шарль зайшов до Жака, як вони домовлялися, о дванадцятій годині. Він не хотів осоромитися й одягнув святковий костюм. На думку Жака, Шарль мав вигляд справжнього парижанина. Як його зустрінуть кузини?

Першою вийшла в лавку Віолета. Шарль задивився на красуню і розгубив усю свою впевненість. Поява Жанети й Бабети ще більше посилила його ніяковість.

— Хай йому біс! Які ж вони гарні, всі три!.. — пробурмотів він, коли друзі вийшли на вулицю.

Жак цієї теми не підтримав, хоча Шарль весь час до неї повертався…

Жак був у якійсь гарячковій нетерплячці: скоріше б побачити Пале-Рояль, про який він стільки наслухався тоді, як потрапив у Париж. Тому він не звертав уваги на вулиці, якими вони йшли.

А Шарль, неначе вихваляючи свій товар, на кожному кроці пояснював:

— Глянь праворуч, це особняк принцеси де Ламбалль. Ліворуч — особняк Ревельйона. Хоч пан Ревельйон і не аристократ, але грошей у нього кури не клюють. Будь-який аристократ йому дорогою поступиться… Стій! Та ти ж зараз потрапиш під колеса!.. — Шарль смикнув друга за руку.

Жак слухняно відсахнувся вбік і крізь скло встиг помітити лише велике віяло, пір'я на голові дами, плюмаж на оксамитовому капелюсі її кавалера.

— Якщо екіпаж тебе зіб'є, задоволення від того ти не матимеш… Хоча мадам де Грассі одна з наближених дам королеви, — вів далі Шарль, — вона…

Але Жак його не слухав. Забувши про все на світі, він був сповнений радощів відчуття свободи, можливості розгулювати паризькими вулицями поруч з другом. Яке чудове слово «друг»! Нарешті друг існує не тільки у його мріях, не тільки у книжках — ось він тут, крокує з ним нога в ногу.

А Шарль безперестанку пояснював і показував новому парижанинові всі визначні місця.

На Єлісейських Полях, куди вони забрели, їм стрівся дивний чоловік: на голові в нього стримів ковпак, прикрашений пір'ям чаплі, а за спиною була прив'язана бляшанка. На животі, подзенькуючи, теліпалися дві срібні чашечки. Він ішов, вигукуючи: «Кому свіженької?..» Це був відомий у своєму кварталі продавець напою власного виробництва — локричної води. Хлопчаки, няньки, підмайстри, школярі миттю обступили його, добре, що ціна була невисока: лише три деньє за чашечку солодкої водички.

Багато чого з того, що Шарль, справжній парижанин, просто не