Євген Дудар - Штани з Гондурасу

— Інвентарний нумер тринадцять.

— Я вас не питаю інвентарний нумер! — стукнув лапою по столу Вовк. — Я вас питаю, чий це був портрет!

Борсук лупав очима.

— Не пам’ятаю…

А сам думав: «Хіба їх усіх запам’ятаєш? Для ревізії основне, щоб по книзі грало. Але признатися Вовкові, що не знаєш, хто на якому портреті, все одно, що петлю собі на шию закинути…»

— Не пам’ятаєш? — посміхнувся єхидно Вовк. — Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то пригадаєш.

Борсукові наступили на хвоста. І перед його очима почали вимальовуватися риси портрета, який він давав Зайцю.

— Згадав! Здається, портрет Носорога! — зрадів Борсук.

— Носорога, — передражнив Вовк. — А ти знаєш, йолопе, де тепер Носорог?

Борсук подумав: «Скажи, що не знаю, то тільки загуде за тобою». І він пробубонів:

— Знаю…

— Знаєш! — злорадно посміхнувся Вовк. — І даєш портрети його на демонстрацію? Значить, ти навмисне… Значить, ти заодно з Носорогом!

— Прошу вибачити, — пояснив тремтячим голосом Борсук. — Але в мене все правильно… Інвентарний нумер сходиться…

— Зате ми з тобою розійдемося! — сказав грізно Вовк і наказав: — Взяти! Спустити шкуру!..

З Борсука спустили шкуру. За те, що не знав, кого дає. Із Зайця спустили шкуру за те, що не дивився, кого бере. А Ховрахові дали під хвіст за те, що все знав, усе бачив, та не сказав кому слід.

Чудик

Бачили кіно «Граф Монте-Крісто»? От мужики були! А тепер — одно жлобйо!

Де там вже до лицарських лат! На ньому шкіри нормальної нема. Уся в синяках і подряпинах… Де там йому когось на руках носити! Він сам ледве на ногах стоїть…

Цілу ніч після кіно графи снилися. І лицарі. На колінах ставали біля ліжка. Руки просили. І серця.

А вранці лист:

«Почув ваш голос крізь віки, Благаю серця і руки! В години першої зорі На вас чекаю у дворі. Граф Монте-Крісто».

Я обалділа. У мене все затрусилося. Кров рідну відчула.

Бабуся не раз казала: «У мені тече іспанська кров!»

«Це правда! — стверджував дід. — По лінії іспанської мушки».

«В години першої зорі…»

Поки та зоря зійде, то я лусну. Від нетерплячки. Натура в мене така. Графська. Коли чогось хочу, то хочу вже.

Але ж я також не кругла дура. Він же не з Броварів їде. І не з Мотовилівки. «Крізь віки…» Може, із Ріо-де-Жанейро. А може, навіть із самого Острова Драконів… Там у нього замок. І мене він туди повезе. Скаже:

— Усе це твоє! Будь головною… Драконкою…

Валька лусне від заздрощів. А я їй ще листа напишу звідти. І фотку надішлю. Посеред замку. Верхи на драконі. І підпишу: «Варварія Монте-Крісто». Шик!

Цілий день стояла перед дзеркалом. Волосся пофарбувала у фіолетовий. Зробила начос. Виглядало ніби з голови дує вітер і волосся стоїть дуба… Нехай бачить, що я не яка-небудь периферійна жлобка… Приклеїла вії такі, як віники. Навела тіні. Підвела перламутром. Скули натерла яскраво-червоними рум’янами. Нафарбувала губи. Зодягла своє червоне галіфе. Сучасний крик. Із синіми лампасами. І чорною латкою. Там. Де сідати. Зодягла свою коронну куртку. Жовто-зелену. З крокодилом на спині. Узула моднячі шкарбани. Взяла свою хіппову торбу з чемодан завбільшки. З фірмовим ляпсусом «Моде ля Париж». Кинула в неї пачку «Мальборо», сірники. І викосила у двір. Виглядати «першої зорі». І свого щастя.

Закурила.

Тут до мене підійшов якийсь шкет.

— Салют, подруга!

— Я тобі не подруга, — кажу. — Я, може, графиня…

— Дуже приємно, — відповідає. — А я — Сєва… Імператор… Може, чула? З Шулявки… Дай закурить.

— На, кури. І чеши! Тут зараз не такі курці будуть…

Не встиг Сєва зникнути у під’їзді — з-за рогу вершник. На баскому коні. При боці шпага.

Я мало не проковтнула цигарку. Голова обертом пішла. Він! Граф?

Зупинив коня посеред двору. Розглядається. Туди. Сюди. Мене ніби не помічає.

Я нервово смалю цигарку. Дим як з паровоза. «Кахи! Ка-хи!»

Повернув голову у мій бік:

— Ей, паяц! Ти даму тут не бачив?..

Він що? Дурочку з мене робить?

— Слухай, граф! — кажу йому. — Що ти корчиш із себе Івана Івановича? Приїхав женитися — бери мене і вези…

Очі його полізли на лоба.

— Змова! — крикнув він. — Пастка! — І пришпорив коня.

Я встигла схопити його за ногу. Видряпалася до нього. Сіла ззаду. Обхопила графа руками.

— Ні! — кажу. — Від мене не втечеш!

Кінь рвонув. Граф зарепетував:

— Рятуйте! Привид!

— Псих ненормальний! — кричу йому. — Зупини свою шкапу! У мене галіфе тріснуло…

Скільки ми так гнали, не знаю. Біля якогось лісу кінь трохи вспокоївся. Пішов кроком. Тоді зупинився.

Я обхопила графа рукою за шию:

— Чудик! — кажу. — Я тебе вже нікому не