Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Феня з магазину «Риба-м’ясо» каже: «У мене свої мозги. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м’ясо було…»

Якщо Фенині «мозги» тільки у голові Фені, то ще півбіди.

А коли вони в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам’ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов’язково згорить. Навіть якщо це найунікальніший пам’ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший у світі — він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.

Око вищестоящого не має за що зачепитися — раз. На пустирі ти могутніший — два.

А «три» його вже не цікавить. Він уміє рахувати тільки до двох. «Ать-два! Ать-два!» Бо він з династії фельдфебелів…

Народ за те, щоб і в нас рідну мову вивчали.

А Феня з Броварів каже:

— Кому ето нада? Щоб рибйонку голову забивать? Щоб він шизом ставав? Дебілом? Вона і так в нього забита. Шейками. Брейками. Роками. Коками. Металом. Коноплями. Маком… І Бровари — не Бурундія. Там ще, може, без штанів ходять. А в нас уже, слава Богу, джинси. З Техасу…

Так, дурному набагато легше.

По закінченні інституту Івана Ратичку направили на взуттєву фабрику «Закаблук». Директор фабрики зустрів його панібратським потиском руки й теплими словами:

— В нас ви будете себе почувати як у Бога за пазухою.

Ратичка ніколи не був у Бога за пазухою. Але теплий погляд директорових очей говорив, що там не так уже й погано.

Івана призначили майстром каблучного цеху. І він з головою потонув у каблуках.

Невдовзі Ратичку викликав директор.

— Іване Степановичу! Не в службу, а в дружбу. Ваш змінний їде перехоплювати досвід. Доведеться вам у дві зміни… Відпочити ще встигнете. Ви молодий. У вас ще все попереду…

Хіба міг Ратичка відмовити?

А час ішов. Фабрика «Закаблук» за доброякісні каблуки отримала премію. Директор знову викликав до себе Ратичку.

— Іване Степановичу! Ми отут радилися. Премії дали мало, а людей багато. Ви не будете проти, якщо ми те, що належить вам, віддамо тьоті Люсі? Прибиральниці. У неї діти… А ви ще молодий, нежонатий. У вас ще все попереду…

Ратичка скромно ворухнув плечима. Мовляв, треба, то треба.

І знову йшов час. Для фабрики «Закаблук» міськрада виділила кілька квартир. Ратичку викликали на засідання фабкому.

— Іване Степановичу, — почав громадським голосом голова, — ви, звичайно, маєте право на одержання житлоплощі в першу чергу. Дружина, діти. Ми вам і не відмовляємо в цьому. Але, розумієте, склалась така ситуація. Петро Антонович мусить забрати своїх батьків. Старенькі вони. Ми радилися. Ви людина чуйна. Високосвідома. Хто, як не ви, зрозуміє становище Петра Антоновича? То, може, ще з рік переб’єтеся в тій кімнаті?.. Ви ще не такі старі. У вас ще все попереду…

Від такого довір’я і такої високої оцінки своєї громадянської свідомості Ратичка втратив дар мови. Він витер хустинкою спітніле чоло, На знак вдячності покірно нахилив голову.

А час летів далі. Зозулі кували Ратичці літа.

Одружувались його діти. Фабрика «Закаблук» влилась у взуттєву фірму «Чобіток».

Якось Іван Степанович зайшов у фабком.

— О, добре, що ви прийшли, — засяяла жіночка, відповідальна за відпочинок трудящих. — Прислали путівку в санаторій. Ту, що ви просили…

Іван Степанович погладив свої плескаті груди. Полегшено зітхнув.

— Але, Іване Степановичу… Не сердьтесь на мене… Прийшов Василь Федосійович зі сльозами на очах. То я й віддала… Та ви не сумуйте. Якось уже в цьому році переб’єтеся. У вас ще все попереду…

Наступного дня Іван Степанович Ратичка прийшов на засідання молодіжного літературного об’єднання «Перші роси». Потираючи від хвилювання рум’яну лисину, прочитав свого першого вірша «Перший поцілунок».

За тиждень фірму «Чобіток» облетіла кумедна новина. Іван Степанович Ратичка ганяв у дворі з малюками в футбол і зламав ногу.

— Чорті-що, — говорили у фабкомі. — Дід однією ногою стоїть у могилі, а поводиться, як шістнадцятирічний. Пора, мабуть, старого на пенсію.

Після святкової демонстрації звірів у лісі з нагоди свята весни Зайця викликав Вовк:

— Чий портрет ви несли на демонстрації?

Заєць лупнув очима. Пропищав:

— Забув. Їй-же-їй, забув.

А сам подумав: «Чорт його знає, чий портрет я ніс. Перед початком демонстрації ми з Ховрахом так врізали, що всі портрети на одне лице змахували. Але скажи про це Вовкові — то все одно, що підпиши собі смертний вирок…»

— Хто вам давав цей портрет?! — суворо спитав Вовк.

Заєць напружив мізки: «Хто ж мені давав цей портрет?

Пам’ятаю, що ми з Ховрахом випили по пляшці… Потім ще… Але хто давав що нести… Та й признайся, що був на демонстрації косим…»

— Мовчиш?! — перейшов на «ти» Вовк. — Зараз ми тобі наступимо на хвоста, то заговориш.

Вовк викликав двох Шакалів. Зайцеві наступили на хвіст. І куций пригадав:

— Завгосп Борсук видавав нам портрети…

Витягли з нори Борсука.

— Який портрет ви видавали Зайцю на демонстрацію?

Борсук полистав засмальцьовану книгу.