Володимир Колін - Таємниця підземної галереї

німецький провід! — верещав Кремер, грюкаючи в такт кожному слову кулаком по столу.

— Але все це знаходиться в Румунії, — процідив крізь зуби Клонару.

Кінець кінцем, то справа честі його мундира. І якого біса цей проклятий німець суне сюди свого носа!

Вони тоді посварились. І все-таки резидентові довелось погодитися, що Секретна служба і гестапо мусять працювати разом, щоб викрити злочинців. Саме так німці й роблять повсюди.

Клонару пішов, задоволений поступкою гестапівця. Але й Кремер був не дурним. Він добре розумів, що йому самому ця справа не під силу. Але потішав себе надією, що зуміє перехопити у румуна злочинця і в рапорті відзначить свою основну роль у його викритті.

Та, на біду, винуватця не пощастило знайти. Три дні морочилися німецькі зв’язківці, відкопуючи кабель, і, зрештою, виявили, що він був перерізаний між німецькою та румунською комендатурами На цьому розслідування й припинили. Проте глуха боротьба між витонченим резидентом Секретної служби та неотесаним обер-штурмфюрером точилася й далі, живлячись як великою відміною в їх інтелектах, так і неоднаковими службовими інтересами.

Про шефа сигуранци Васілеску жителі краю говорили багато. Але про Панаїта, керівника Секретної служби, люди тільки шепталися. В розповідях він поставав як таємничий персонаж з детективного роману, що працює потай, однак не боїться взяти безпосередню участь у подіях величезної політичної ваги. Неабиякий майстер переодягатися, Панаїт переходив кордон і виконував небезпечні завдання або несподівано з’являвся то в одному, то в іншому місці краю і організовував провокації та інсценування, яким позаздрив би й режисер з світовим ім’ям. Бувши давно завербований Інтеліжанс сервісом, він подбав, щоб і більшість його підлеглих стали службовцями англійської розвідки. Серед них числився й Валеріу Клонару. Отже, неважко зрозуміти, що про повне співробітництво між резидентом та Кремером не могло бути й мови, бо Клонару доводилось виконувати ще й накази своїх хазяїв з Лондона.

…І ось тепер Джурка має в руках нитку, яка може допомогти викрити групу саботажників у Констанці.

— Допит робитиму я, — сказав резидент.

Він вирішив довести справу до кінця, навіть не повідомивши про це Кремера. Обмежився лише тим, що сказав гестапівцю про кілька номерів нелегальної газети, знайдених в порту.

Як і слід було чекати, обер-штурмфюрер кричав і лаявся, та, зрештою, задовольнився обіцянкою, що слідство триватиме далі. Джурка привів Фаніку в кабінет до Клонару. Він добре розумів, чого вартий цей в’язень, і не міг примиритися з тим, що допитувати береться чванливий і хвастовитий шеф. Проте суперечити резидентові не посмів.

— Ти вийди, — сказав Клонару, навіть не глянувши на інспектора.

І показав Фаніці на стілець.

Джурка зиркнув на нього сердито. Він був досить стриманий, та коли йшлося про його престиж, коритися було не під силу. Сподівався, що йому хоч дозволять побути на допиті. І от проганяють. Слухняно вийшов, злегка грюкнувши дверима.

— Сідай, — мовив Клонару, думаючи, що цей робітник не зрозумів його німого запрошення.

— Мені й так добре, — відповів Фаніка.

Допитливо дивились один на одного. В кабінеті пахло лавандою.

— Мене тішить те, пане Сабеу, пане Штефан Сабеу, — почав резидент, — що доля звела нас разом. Ти віриш в долю?

Котельник мовчав. Напружено, гаряче мізкував, намагаючись вгадати, що таїться в цих словах.

— Людина іноді вершить свою долю, — відповів трохи згодом.

— Саме так. Той факт, що кожен з нас є самим собою, не можна відділити од структури і, я сказав би, од всієї нашої біографії… Та бувають у житті випадки, щасливі обставини. Про них оце я й думаю.

— Не розумію вас, — відказав Фаніка. його веселі очі звузилися, вуста стислися.

— Нічого, зараз зрозумієш, — вів далі Клонару. — Я просто думаю про той щасливий випадок, завдяки якому ми оце розмовляємо. Ми обидва, — підкреслив він, — а не ти і, приміром, Джурка…

— Хто, хто?

— Інспектор, який привів тебе сюди, — люб’язно пояснив Клонару. — Фанатик, заклятий прихильник німців, такий же дурнуватий, як, скажімо, Рекс… Ба ні, пробач. Мій Рекс розумніший. Так, Рекс?

Мопс загарчав у відповідь. Фаніка обвів очима кабінет, і погляд його спинився на двох портретах, що висіли поряд на стіні, — король і Антонеску. Не відповів нічого.

— Отож я й кажу, — вів далі Клонару, — щасливий випадок звів мене з тобою, бо у нас однакові погляди на життя. Обидва ми знаємо, що німці програють війну… Бачиш, який я відвертий, — мовив він, напевно побачивши в очах в’язня подив.

Котельник мовчав. Та раптом посміхнувся:

— А звідки ви знаєте мої думки?

— Давай не будемо гратися в кота і мишку! Я щиро відкрив тобі свої переконання, так само як і ти виявив свої, затіявши цю невеличку операцію в котлі судна, що зветься, коли не помиляюсь, “Лола”. — Клонару якусь мить почекав. Та бачачи, що Фаніка мовчить, відразу ж додав: — Ні, ні, згадав. Здається, “Кармен”. Правда?

“Маєш мене за дурника!” — подумав Фаніка.

— Коли я винен в тому, що хтось помилково линув туди ще розчину… — заговорив він, знизавши плечима.

Та Клонару перебив його.

— Чув, чув я цю казочку. Та я мав на увазі твою операцію, в якій ти користувався… чим? Все забуваю…

— Розчин Піка, — підказав Фаніка.

— Це ти так називаєш каустичну соду? Про мене… Я розумію. Ти мені не довіряєш… хоч я щиро відкрив свою душу. Коли б тобі не набридло моє базікання, сказав би й більше…

— Не бійтесь, — відповів Фаніка, — я у вашому розпорядженні.

Пахло лавандою. І було тепло-тепло. Клонару цей жарт, здавалось, розвеселив. Тонкі губи його ворухнулися, жовтаве обличчя скривилось у посмішці.

— Скажу тобі, — говорив він, — що ти дав маху з тією каустичною содою… Мабуть, не подумав, що є кращі засоби…

— А які саме? — похопився Фаніка.

Біля резидентових ніг загарчав