Віктор Семенович Близнюк - Древляни

печена картопля. В гурті, як кажуть, і дощ за борщ, і злива — півдива. А от як у полі застане гроза…

— Тпру! — почулося з вулиці. — Саню! Відчини ворота.

Хлопець кинувся на батьків голос, до чорної верби, де пахло сіном і спітнілою конячою шерстю. У двір заїхала якась горбата копиця, тепла й духмяна, під нею рипіло дишло й видзеленькували повідки, попереду йшла дивовижно висока й розкошлана постать — батько не батько, мовби сніп очерету.

— Тату, це ви?

— Отак-о! — відгукнулися батько; вони ще в силі та могутті, в їхньому голосі вчуваються глузливі нотки. — Як же дорогу знайдеш, га, коли свого не розгледів?.. Може, злякався?

— Та ні, пожену. Хлопці кликали…

— Дощу не буде, — чи то заспокоїли сина, чи самі собі сказали батько. — Хмару на Залуччя потягло. Пострахає, переказиться й стихне.

Коні були гарячі, з духом болотної води, Санько прошмигнув попід ними, спиною витиснув гніздо в сіні, щоб було як повертатися в передку, зубами розсупонив мокрі посторонки і, хазяйновито покрикуючи: «Повернись, Оська! Назад, Стриж, щоб тобі!..» — зняв зопрілі од поту шлеї.

Батько сказали, що коней напоїли біля мосту, підсадили хлопчака на сумирну Оську, нагадали, як завжди: «Стринож босяка, — це вони так про молодого жеребчика, — щоб не поліз у мочарі». Малий хвацько вйокнув (хай не думають батько, що він боїться), вдарив п’ятами кобилу, і наче вітер підхопив його, виніс за ворота, над головою майнуло темне шатро верби, а назустріч побігла вуличка, глуха й таємнича, як старе й забуте річище, на тьмяних берегах мелькали зубристі ряди огорож, принишклі купки садів, де-не-де блимали вогники в хатах, наче бакени на вечірнім Сожі. І Санькові здалося, що не верхи він скаче, а пливе по темній спокійній воді, свіжий вітрець студить йому груди, м’яка пітьма огортає все тіло й несе, й несе його в сповитку, легко погойдує, далі й далі веслує — в глиб горобиної ночі.

Коли вулиця широко розступилася, вбираючи в себе молочну повінь житнього лану, Санько притишив коней, намотав на руку поводок від Стрижа, щоб той не толочив хліб. Але комизливий жеребчик рвався вперед, обганяв Оську, збивав її в гущину.

— Ах ти, жевжик! — полоснув Санько темряву, здибилась гриваста хвиля, Стриж мало не звалив хлопця, але пішов спокійніше. Дорогу в сивому житі було добре видно; вона скидалася на глибокий рівчак, який то губився за поворотом, то виринав знову. Коні, хоч і зв’язані коротко, черкали боками об високе жито, наче купалися в рясці. Санько ногою ловив колосся, воно приємно лоскотало підошву, і ось — рип! — один вусач застряв між пальцями.

Небо над лісом, де стояла важка попеляста хмара, трохи посвітлішало. Синя смужка окреслила обрій на заході, зараз гриміло в чорноті десь ген-ген за Сожем. «А таки не буде дощу», — подумав хлопець. Видно, й хрущі зрозуміли, що дарма сполошилися, і знову діловито загули під сорочкою. Санько тихенько чмихнув, уявивши собі, як будитиме хлопців опівночі: тільки хто з пастушків задрімає, він дістане хруща, роздратує ї — сонькові за комір. Мовляв, не спи, козаче, батіг по тобі плаче, лошата в городі, коні в болоті, а ти — хр-р… А той як схопиться, як закричить— весь курінь розляжеться од сміху. «І мені, і мені!»— підставлятимуть хлопці шиї, сон як рукою зніме, будуть реготати до ранку та розказувати веселі пригоди.

— Фр-р! — здригнувся раптом Стриж, став наче вкопаний, нашорошив вуха. Оська теж спинилась, злякано мотнула головою, захропла.

«Що це з ними?» — у Санька спітніли долоні. Хлопець навіть відчув, як трясуться піджилки — у нього чи в кобили.

— Н-но, поїхали. — Санько торкнув поводок, коні боком-боком у жито, тиць і стали. «Вовк! — стрельнула думка. — Зграя вовків!»

«Ш-ш-ш!» — гойднулися колоски, щось кудлате посунулося з яру, все ближче й ближче. Санько підібрав отерплі ноги, уп’явся в холку, ждав: пронесе чи схопить?

«Ш-шу-шу!» — пішла темна хвиля житами.

— Вітер… їй же бо, вітер! — видихнув хлопець. — Які ж вовки у посівах? — Він скоса зиркнув на Стрижа, побачив, як той неспокійно пряде вухами. — Ач, страхополох, — куща злякався! — Оперезав жеребця батогом, і той, роздуваючи ніздрі, шугонув на дорогу, Оська за ним, коні сплутались, позадкували в рівчак.

Лиш зараз Санько додивився, що коні, як би не крутилися, повертають морду в один бік — туди, де чорнів на шляху невисокий горб. Крізь волокнуваті хмари вже пробивалося тьмяне світло місяця, і Санько, тримаючись за гриву, пригнувся, обшастав очима той горбик.

— Фу-фу-фу! — щось сердито захукало і клубком покотилось в рівчак; сіре, настовбурчене, воно підстрибцем наближалося до коней, погрозливо хукало, а коні відступали, відступали, стріпували — гривами і били копитами землю. Завмирав клубок, завмирали й коні, назад відскакував — і коні за ним, ніби вони були прив’язані до страховиська невидимими віжками.

«Анциболот! — зіщулився хлопець. — Плутає, плутає коней, як було восени з дядьком Юхимом…»

Він пригадав Юхима, сторожа з общинної водокачки; якось той прибіг у, село, глухої ночі сколошкав людей і, трясучись, розказував, що за ним ганяється по болоті окате, безп’яте, з відьомським вогнем у пельці. Це не вперше ганялося за бідним сторожем, було й раніше таке, і мужики сміялися, не вірили йому, аж поки Юхим не щез. Зник — і все, наче корова язиком злизала. Знайшли тільки в мочарах його солом’яний бриль.

«Мамо, заступнице рідна!» — зойкнула хлоп’яча душа в багнисту пітьму, де ворушився клубок.

— Угу-у-у! — тюгикнуло за левадою, луною пішло над житами. І не так сірий клубок, як оце протяжне, мертвецьке «у-у-у!» до німоти злякало хлопця. Може, то крикнув бугай в очеретах, Санькові ж причулось Юхимове: «Ряту-у-уйте!» Біла, як вата, мара піднялась над болотом, і, метляючи довгими, аж до неба, руками, понеслась понад яром, загоготала в степ: — Ого-го-го-го-о-о!