Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

зробив досі за першим сигналом капітана? Вітрила «Пілігриму» було налаштовано і вітер почав наповняти їх. На жаль, шхуна не мала мотора, який міг би прискорити її хід. Для того, аби спустити на воду ще одну шлюпку і відправитися на допомогу капітану, знадобилося б занадто багато часу, та й капітан особисто заборонив Діку Сенду покидати корабель, щоб не сталося. Все ж Дік наказав спустити кормову шлюпку і повів її за вітрильником на буксирі, аби капітан та його товариші змогли за необхідності скористатися нею.

Цієї миті, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову перейшов в атаку. Цього разу він стрімко кинувся прямо на шлюпку.

– Увага, Хоуік! – востаннє вигукнув капітан Халл.

Проте боцман, повністю роззброєний, замість кормового весла, довжина якого додавала гребцю сили, тримав у руках звичайне, доволі коротке весло.

Він намагався розвернути вельбот.

Це виявилося неможливим.

Матроси зрозуміли, що це – кінець. Вони схопилися на ноги та закричали. Можливо, цей сповнений відчаю крик долинув до «Пілігрима»…

Страшенний удар хвостом небаченої сили підкинув шлюпку в повітря. Розламавшись на три частини, вона впала в чорторий, збурений китом.

Бідолашні матроси, попри важкі поранення, могли б втриматися на поверхні, якби вхопилися за уламки вельбота.

Саме так і зробив капітан Халл і навіть допоміг боцману Хоуіку вчепитися за той самий уламок…

Але кит повернувся і знову кинувся на них, можливо, в передсмертних судомах люто забив хвостом по скаламученій воді, на якій намагалися ще втриматися матроси…

Впродовж декількох хвилин нічого не було видно, окрім водяного смерчу, бризок та піни.

Коли за чверть години потому Дік Сенд, який кинувся з неграми в шлюпку, досяг місця поєдинку, там вже не залишилося нічого живого. На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки човна.

Розділ дев’ятий. Капітан Сенд

Жалість та жах – перше, що відчули пасажири «Пілігрима» після катастрофи. Загибель капітана Халла та п’ятьох матросів приголомшила усіх. Все відбулося в них на очах, а вони були безсилі допомогти своїм побратимам!.. Дік та його супутники не встигли вчасно навіть для того, щоб витягти з води поранених, проте ще живих людей і підставити корпус корабля під удари розлюченого кита!

Океан поглинув капітана Халла та його матросів.

Коли «Пілігрим» нарешті наблизився до місця катастрофи, місіс Уелдон стала на коліна и простягнула руки до неба.

– Помолімося! – промовила вона.

Малий Джек зі сльозами на очах став поряд. Нещасна дитина, він все зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та решта негрів стояли, похиливши голови. Усі повторювали слова молитви, якою місіс Уелдон зверталася до Бога, благаючи його змилостивитися над тими, хто щойно постав перед ним.

Потому місіс Уелдон звернулася до своїх супутніків:

– Друзі, тепер попросімо Всевишнього сили та мужності для нас самих!

Дійсно, вони потребували допомоги Всевишнього, адже їхнє становище було вкрай важким.

Корабель втратив і капітана, і матросів. Загубившись посеред безкрайнього тихоокеанського простору, за сотні миль від найближчого острову, він безпорадній проти вітру та підводних течій.

З чиєї злої волі «Пілігрим» зустрів цього кита? Яка мана спонукала бідолашного капітана Халла, зазвичай такого обачливого, піти на такий страшний ризик заради того, аби поповнити трюми?

В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, нараховують одиниці.

Безумовно, загибель капітана Халла та його товаришів виявилася великим нещастям!

На «Пілігримі» не залишилося жодного з колишнього екіпажу.

Хоча ні. Один залишивс. Дік Сенд – молодший матрос, п’ятнадцятирічний юнак, ще зовсім хлопчисько.

Саме йому доведеться тепер замінити капітана, боцмана, всю команду!..

На кораблі перебували пасажири, матір з малою дитиною; їхня присутність ще більше ускладнювала ситуацію.

Щоправда, були ще п’ятеро негрів. Ці шляхетні, хоробрі та щирі люди готові були виконати будь-який наказ того, хто тепер очолював їхній корабель, але ж вони зовсім нічого не тямили у морській справі!

Дік Сенд закляк на палубі. Схрестивши руки на грудях, він глядів на воду, що поглинула капітана Халла – його заступника, людину, яка замінила йому батька. Потому він поглянув на обрій. Він шукав хоча б якийсь корабель, до якого можна звернутися за допомогою або хоча б довірити йому місіс Уелдон.

Але Дік не збирався покидати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, щоб завести вітрильник до найближчого порту. Адже на іншому кораблі місіс Уелдон та її сину було б набагато безпечніше і Діку не довелося б переживати за життя двох найдорожчих йому людей.

Океан був пустинним. Після зникнення смугача ніщо не порушувало його спокою. Навкруги від «Пілігрима» були лише небо та вода.

Дік Сенд точно знав, що «Пілігрим» знаходиться обабіч від звичного шляху торгових суден і що всі китобійні флотилії цієї пори року ще полюють далеко на півдні.

Отже, слід дивитися небезпеці прямо у вічі, без прикрас. Подумки попросивши небо про допомогу, Дік глибоко замислився.

Що він вирішить?

Цієї хвилини на палубі з’явився корабельний кок, який кудись зник після катастрофи. Ніхто не міг сказати яке враження справило на нього нещодавня трагедія. Він дуже уважно слідкував за усім перебігом фатального полювання, проте не промовив ні слова, не зробив жодного руху. Якби комусь тієї хвилини спало на думку глянути на нього, то спостерігача вразила б байдужість, з якою він спостерігав за подіями. В будь-якому випадку, він зробив вигляд, що не почув заклику набожної місіс Уелдон, що молилася за потопельників, і взагалі ніяк не відгукнувся на нього.

Тепер Негоро без поспіху пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки до нього.

– Ви хочете щось сказати мені? – запитав Дік Сенд.

– Ні, – байдуже відповів кухар. – Я хотів би поговорити з капітаном Халлом, але яещо його немає, то з боцманом Хоуіком.

– Ви ж бачили, вони обидва загинули! – вигукнув Дік.

– Хто ж тепер керує кораблем? – зухвало запитав Негоро.

– Я! – без вагань відповів Дік Сенд.

– Ви?! – Негоро стенув плечима. – П’ятнадцятирічний капітан?

– Так, п’ятнадцятирічний капітан! – відповів Дік, роблячи крок назустріч.

Негоро позадкував.

– Пам’ятайте, – промовила місісУелдон, – тут є лише один капітан… капітан Дік Сенд. І нехай ніхто не сумнівається, що йому вдасться змусити усіх коритися його наказам.

Негоро вклонився, глузливо пробурмотів щось собі під ніс, і зник в своєму камбузі.

Отже, Дік Сенд вирішив!

Тим часом вітер набрав сили і безкрайній простір червоних рачків залишився далеко позаду.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім уважно подивився