Наталя Чибісова - Елізіум

class="book">— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.

Частина 2
Дім на краю вічності
1. Переїзд

Ліза лишилася самотою. До вечора доста часу. Намагалася чимось розважитись. Не вдавалося. Від читання нудило. Спробувала малювати. Купу зіпсованого паперу довелося спалити. Ризикнула намалювати автопортрет. Теж невдача. Голова розривалася від болю. Стала прибирати. Вимила вікна, підлогу. Викинула сміття. Витерла пил. Розставила по місцях речі. Порядок. Цвинтарний. Цікаво, що вони роблять із тілами? Хіба це важливо? Хочеться когось ударити. Сильно. Перетрощити посуд. А сенс? Не полегшає. Вигуляти б собаку. Немає собаки. Впала на ліжко.

Наче перед від’їздом. Зібратися. Що ще знадобиться? Питання. Якийсь одяг. Передивилася гардероб. Марно.

Вирішила взяти батькову фотографію. Передумала.

Щось іще має цінність для неї? Ні-чо-го.

Переглянула вміст скриньок. Нічого взяти на пам’ять. Яка пам’ять? Медальйон. Порожній. Батько подарував на повноліття. Вона так і не вклала туди нічого. Його візьме. Все.

Треба посидіти. На дорогу. Почало сутеніти. Заціпеніла. Встигла зібрати якісь необхідні речі, й сиділа, втупившись поглядом у телефон, який сонним скуленим кошеням умостився на колінах. Очікування перетворювалося на тортури. Занудило від нападу страху. Апарат мовчав.

Минуло доволі часу. Перш ніж тишу розітнув дзвінок. Наче струмом вдарило. Підняла слухавку, тієї ж миті поклала.

Усе.

Чекають.

Час іти.

Страх

стиснув горло.

Страх

Простромив тіло.

Тисячею голок.

Тиша.

Зникнути б.

Сховатися під ліжком.

У шафі.

Там,

Де

не знайдуть.

Розчинитися в повітрі.

Сховатися в іншому вимірі.

Їй вдавалося…

Обіцянка.

Вона пообіцяла щось.

Йому.

Що обіцяла?

Мусить йти.

Спуститися донизу.

Що вона обіцяла?

Лише кілька поверхів.

Не пам’ятає.

Сходи.

Повинна згадати.

Сходинки.

Не пам’ятає.

Донизу.

Як там було?

Скільки їх?

Легше спуститися до пекла.

Знайдуть і там.

Треба йти.

Її чекатимуть.

П’ятнадцять хвилин.

Вона не піде.

Спробувала підвестися.

Не змогла.

Що ж буде потім?

Як тепер отак.

Потім — допоможуть.

Зараз теж допоможуть.

Ні.

Не треба!

Вона зможе.

Сходи.

Сходинки.

Двері.

Унизу чекав автомобіль. Двоє чоловіків у чорних пальтах попрямували до неї, мертвою хваткою вчепилися в передпліччя, майже заштовхнули до машини. Зручно вмостившись по обидва боки від неї, затисли між собою. Машина рушила. У просторому салоні на сидіннях навпроти розвалилося ще двоє. Свердлили оцінюючими поглядами.

Дискомфорт.

Певно, не такий, як при звичайному арешті. Про