Йон Колфер - Список бажань

Меґ витягла кредитку.

— Відрахуйте всю суму звідси, Наталі.

Наталі підійшла ближче, щоб подивитись на картку. Не впритул, звичайно. Майже чарівна усмішка полегшення з’явилась на її темно-сливових губах.

— Начебто все гаразд. Чого пан бажає?

— Ха! Це ж видно неозброєним оком! Мені потрібно все!

Наталі клацнула пальцями, і двоє однаково вбраних помічників з’явилися біля неї.

— До цього пана треба докласти рук. І, наголошую, терміново.

Меґ умить посадили в надсучасне коричневе крісло, і довкруж з’явилося чимало вичепурювальних приладів. Деякі вона впізнала: фен, лампи, лазерний депілятор. Решта здавалися позиченими з корабля “Зоряних воєн”.

— Вони дуже дзизкотять? — захвилювалась Меґ.

Помічник номер один весело защебетав:

— Ні, ні. Це найновіші моделі, всі зайві звуки в них усунуто. Спеціально, щоб панові було комфортно.

Меґ кивнула головою:

— Гаразд. Не хочу, щоб ця машинерія мене збудила.

До обіду Лоурі Маккола поголили, постригли, йому почистили обличчя й наклали маску, зробили манікюр і пофарбували волосся у відтінок “пізня осінь”, змитий у шістьох водах. І робили все так, щоб не розбудити старого. Час від часу він прочунювався. Тоді Меґ наказувала йому спати. Лагідно, звичайно, не так, як вона звикла розмовляти з дорослими. Меґ лише дозволила Лоурі підписати рахунок за обслуговування. Бідолаха Маккол! Йому, либонь, снилося, що він виграв у лото.

Зміни були разючі. Навіть Наталі була вражена.

— Якби не вбрання, можна було б подумати, що пан — справжній дублінець.

Найвищий комплімент, на якого міг би сподіватися провінціал від дублінця.

Наступна станція — новий прикид. Час показати цій тундрі, що надворі двадцять перше сторіччя.

Мама завжди любила торговельний центр “Стівенз Ґрін”. Тож Меґ почовгала старими Макколовими ногами вздовж вулиці Ґрафтон, до торговельного центру, й зійшла на другий поверх.

Вона вибрала крамничку, з якої найгучніше лунала музика, і зайшла. Ритм технодансу миттю заполонив її, чи то пак Макколову голову, якщо точніше. Мозок Лоурі нервово здригався уві сні.

— Цить, цить, спи, не треба прокидатися, ще рано.

Стрижена майданчиком голова з пірсінгонутим шнобаком вивалила показати старому, де в центрі продаються вставні щелепи.

— Ти не туди втрапив, моцарте. Тут продається одяг. Для чуваків до ста.

Меґ образилась: урешті-решт всередині старого була вона.

— Моцарте?

Пірсінгоносець затнувся:

— Ну… е-е… знаєш… ти ж уже не молоденький і те де.

Меґ розтулила Макколового рота, щоб щось відповісти, та не змогла. Цей відморожений грінго казав правду. Може, сама вона й належала до цього світу, а ось Лоурі стовідсотково ні. Навряд чи натягнеш на ірландського прем’єра або там на якогось стародавнього фраєра комбатки чи бомбер. У ветеранів свій прикид, він такий само давній, як і ті часи, коли не було плейстейшенів. Веселого мало, але начебто їм у кайф.

Меґ зневажливо поглянула на пірсінгоносця.

— Я хотів був придбати подарунок для… для моєї прапраправнучки. Проте здається, я покладу чималеньку купку грошей десь інде.

Удавши, що розсердилася, Меґ вийшла з крамниці. Вона тішилася з того, на яку довжелезну фразу спромоглась. А вираз обличчя! Єс!

Третя крамничка донизу була “Таунсендз і сини”. Купа застарілого манаття у вітринах. Краватки та інший мотлох. А один із пластикових манекенів був навіть убраний в капелюха. О, це саме воно. Якраз для пана Екс-Маккола.

Вона відчинила двері, все ще вагаючись, усе ще почуваючись малою дівчинкою, за якою протягом її короткого життя уважно стежили не в одній такій крамничці. Кілька снобів снували туди-сюди, у кожного на шиї висів сантиметр. Таки жоден із таунсендців не тягнув на сина.

Один із продавців підійшов до Меґ. Він мав таку саму прикольну борідку, як у мультику. З кишені його сорочки стирчали шматочки крейди.

— Пане, — мовив він зарозуміло так, наче сказати “Чого б ви хотіли, пане?” вимагало неймовірних зусиль.

Меґ примружилась. Як їй триматися? Впевнено, сказала вона собі. Наче ти належиш до цього світу.

— Гаразд, пане… е-е-е… продавцю. Наталі щойно мене постригла. Тепер мені потрібне пристойне вбрання. Костюм, чи що. І жодних капелюхів, бо він мене вб’є. Ну, вбив би, якби міг рухатись. — Меґ нервово захихотіла.

— Пан хоче костюм? Якої фірми?

— Та байдуже, аби не дешевий. Зніміть кошти з моєї кредитки.

І враз усі стали чемно усміхатись. Постягали з ший свої сантиметри, наче Індіана Джонс батоги, і повстромлювали їх Лоурі під пахви.

— Пан бажав би пошити чи придбати готовий?

— Е-е-е… навіть не знаю. Певно, зупинимось на готовому.

— Чудово. Не рухайтесь, будь ласка. З жилетом чи без?

— Не знаю. Певно, без жилета.

— Як пан захоче.

— І пару отих коричневих черевиків. Зі стильними торочками.

— Китицями.

— Угу, саме їх.

— Який розмір?

А оце вже весело. Час сказати щось розумне.

— Розмір? Я забув. Пам’ять трохи підводить. Бачите, я вже такий старий…

— Що навіть не пам’ятаєте, як підписуватись.

— Перепрошую?

— Та ні, нічого. Це я так, жартую.

Меґ здалося, що довкола неї закрутився справжній вихор. Татусь із синками літали довкола, вигукуючи якісь незрозумілі цифри й фрази.

Через кілька нескінченних хвилин перевдягання й підшивання кравці нарешті завершили