Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

у Візантії привілеї, свою власну слободу… А договір на продаж царгородського шовку? Жодна шовкова нитка не могла проминути Київ, перш ніж опинитися у німців. Тепер ми возимо у Царгород лише збіжжя та хутро, платячи величезне мито. Головні купці тепер — спритники з Генуї та Венеції, — сумно похитав головою Купихутро.

— Нічого, друже Вадим, — Боримир поплескав купця по плечу. — Знайдуться ще відчайдухи, що приб'ють новий щит на головних воротах цього міста, вкрутять роги нахабним іноземцям, поновлять споконвічні руські права та привілеї…

— Сумніваюсь, Боримире. Ваші «брати по зброї» нишпорять містом, вивчають фортечні укріплення та базікають про якусь «Латинську державу». А генуезці та венеціанці їх до цього підбурюють. Мури ж старі, лагодились, певно, ще за Цимісхія[28]… Місто можна брати чи не голіруч.

— Та ні. Річард Англійський рветься до Леванту, а без нього німці та франки брати місто не наважаться.

— Не тепер, то в четвер. Не захоплять зараз — захоплять через кілька років. І зовсім занепаде руська торгівля… Та що ми все про сумне, — змінив тему розмови Купихутро. — Бачу, зовсім вже охляли на місцевих харчах. Підемо зі мною, пригощу вас рідною солониною та медом.

— Рушаймо, — задоволено засміявся Боримир.

…Поверталися русичі вже затемно, добряче хильнувши у гостинного купця. Хода їхня була нетверда, а тому Боримир та Данько міцно обійняли один одного за плечі, щоб почуватися певніше.

Вулиці Царгорода з сутінками швидко вилюднювали. Полохливі городяни вже поховалися по домівках, і лише п'яні юрби «визволителів» безцільно блукали містом. Десь за рогом лунало:

Ріттер Дойчландс ванкен ніхт Вен ді гегнр пайген зіх![29]

— У-У-УІ — клята німота, — промугикав Боримир, — розспівалися, мов у себе вдома. Нумо, Данько, затягнемо нашу! — І два дужі голоси загорлали свою, рідну, про славного князя київського Володимира та про його походи:

І ніхто його не зможе, Бо у князя розум бистрий, А все ходить шляхом Божим, І душею, й серцем чистий.

Якийсь випадковий перехожий злякано сахнувся убік, та русичі не зважали і продовжували хрипкими голосами.

Із темряви несподівано вигулькнув парубок у білій сорочці. Данько вгадав у ньому меченошу боярина Мирослава Ступи.

— Боярине Боримир, це ви?

— Я, дідько тебе забирай! Чого ти вештаєшся серед ночі?

— Біда, боярине Боримир! Сьогодні ввечері на наших напали і декількох вбили. Боярин Ступа наказав скликати всіх на заїжджий двір.

Ще не до кінця усвідомивши цю звістку, Данько разом з Боримиром та вістуном кинулися до заїзду, неслухняними ногами місячи болото царгородських вулиць.

Вже у дворі, протискуючись крізь ряди мовчазних воїв, юнак трохи перевів подих. Та серце шалено калатало, мало не розриваючи груди.

На широкому рядні посеред двору лежали п'ять тіл, скупо освітлені полум'ям смолоскипів. Крайнім зліва, спотворений багатьма ранами, лежав Левко, а поряд із ним назавжди застиг Лизогуб. Данько впав на коліна і доторкнувся до холодного чола господаря. Позаду хтось пошепки розповідав:

— Служба вже закінчувалася, коли до церкви увірвався гурт п'яних німців. Вони зчинили ґвалт, почали кричати, що ми схизматики і нам місце у вогні. Дехто погрожував нас посікти на дрібні шматочки. Ось тоді і вихопився молодий Вишатич. Він вигукнув, що радо викликав би когось на поєдинок за наругу віри, та оскільки бешкетники — бидло, то заслуговують тільки батогів. За канчук— і ну їх лупцювати. Німці розгубилися і кинулися навтьоки. Вишатич сміявся і говорив, що вигнав нечестивців майже так само, як Ісус звільнив храм від мінял. Та коли ми вже поверталися, чималенький загін німців наскочив на нас. І ось…

— А що ж ромеї?

— Боярин Ступа послав послів до єпарха і до логофета[30]. Та перший сказав, що хай варвари самі розбираються між собою, а другий наших посланців навіть не прийняв…

— Ось така нам шана! — заволав хтось. — А ми з ними ще йдемо Гроб Господень визволяти! Ні, хлопці, гори воно все полум'ям! Поїхали додому!

Виникли суперечка. Одні хотіли повернутися, інші казали, що повернутися зараз — то ганьба на все життя.

Данько не зважав на суперечку. Його душили сльози. Він підвів очі. Похмурі обличчя воїнів ніби докоряли: де ж ти був, вірний зброєносцю, коли вбивали твого боярина? Лише зараз Данько зрозумів, як були близькі йому загиблі. Хай вони суворо до нього ставилися, хай він був їхнім служкою! То все пусте! Вони ж були свої, рідні! Данько ладен був хоч щодня чистити коней всьому загонові, аби лиш боярин Левко і Лизогуб стали поруч, живі й здорові!

А що ж тепер? їхати додому із цією жахливою звісткою? Сказати старому Вишатичу просто в очі, що його син так задурно пропав?! А якщо він запитає: а де ти був, сміливий юначе, коли їх вбивали? Чом ти не лежиш поряд із ними? Боже Всевидячий, яка ганьба! Ні! Тільки не додому! У Левант, у піски, у пустелю, до чорта в зуби — тільки не додому!

Підійшов Боримир Убийвовк і поклав йому руку на плече.

— Кріпись, хлопче.

— Хто?! Хто це зробив?!

— Кажуть, серед нападників