Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

що на три літери. Наприкінці кожен дрижачою рукою підписував: «Про розпутні, збоченницькі дії прапорщика такого-то з моїх слів записано правильно».

Майор прочитав перший протокол до половини, відклав, підняв трубку внутрішнього зв’язку і сказав:

- Я є тільки для командуючого округом і для Тарасівської. Для решти я - де завгодно, і подзвонити туди неможливо. Відбій дам сам.

Далі мовчки і уважно прочитав усі папери, повернув мені і спитав кудись у простір:

- Хто б мене просвітив: чим я командую - спортротою чи військово-польовим борделем армії Мобуту?

- Все, що можу вам порадити: передплатити вашим сексуальним страждальцям журнал «Здоров’я».

- Знущаєтеся?

- Ні! Бачив на власні очі цитату з листа до редакції: «Ваші статті на тему статевого виховання зміцнюють військову дисципліну…»

Від автора: на вулиці Тарасівській у Києві в ті роки містилося військове КДБ - Особливий відділ штабу округу. А щодо Мобуту, то коли на початку 60-х років більшість колоній у Африці стали незалежними державами, в них одразу почали відбуватися військові перевороти. Особливо гучний розголос здобув заколот, який вчинив у Республіці Конго (столиця Леопольдвіль) полковник з чудернацьким, як для європейського вуха, прізвищем - Мобуту Секе Соко Куку Мвага зу Бенда. В перекладі це означало дослівно таке: «Безстрашний воїн, якому немає рівних, бо один його вигляд повергає ворогів ниц!» Погодьтесь, у конголезьких іменах є якась своєрідна лаконічність.

Стати військовим диктатором у своїй країні на багато років «Безстрашному воїну…» допомогла армія білих найманців, яка складалася виключно з покидьків, збоченців і авантюристів.

Олекса Сирота:

Майор запитав: «Вип’єш?» І не чекаючи відповіді, дістав із шафи п’ятизірковий коньяк, а з холодильника - порізаний лимон. Ми гахнули по гранчаку і зажували кислющим плодом радянських субтропіків.

- Стаття на це діло є? - поцікавився майор.

- Є, але рідко порушується. Потрібна заява потерпілої або показання, як мінімум, двох безпосередніх свідків. Плюс медекспертиза - мороки багато, але суть не в цьому. А в тому, що за моїми спостереженнями справедливості шукає щонайбільше одна жертва з десяти. І це при тому, що закон не робить різниці між повією, випадковою знайомою чи законною дружиною. Складом злочину є сам факт збоченства, а не соціальний статус потерпілої.

- Так чого вони - бояться?

- Соромляться, товаришу майор, соромляться.

- А бодай тобі! - майор вилаявся і додав. - Як її петрушать, мов ту кобилу, та ще й мордою в холодець, то їй не соромно! А якщо прийти до мене і, бодай усно, поскаржитись, то виховання не дозволяє!

- Виходить, не дозволяє.

Майор налив ще по гранчаку, вихилив до дна і поринув у спогади:

- Що таке «сто днів до наказу», знаєш?

- Знаю, служив.

- Так от, маємо один гарнізон у провінції, де офіцерам платять надбавку «за дикість». У солдатів - свої розваги. До наказу про дембель сто днів, служити вже облом, а творча думка буяє. І от кілька «дідів» сидять собі у збройній майстерні. Але зброярка не проста, бо то ракетна частина. І солдатики теж не пальцем роблені, свого часу або з політехнічного вигнали, або з технікуму радіоелектроніки.

- Знаю, служив з такими. Здогадуюсь, на що вони здатні.

- Не здогадаєшся, що мої зарази винайшли. Не напружуй мізки, сам скажу. Приспособу для автоматичного підмахування, аби полегшити місцевим курвам умови їхньої нелегкої праці. За пляшку домовилися з однією, можна сказати, штатною повією, після відбою перетягли її через паркан і привели до майстерні для обкатки винаходу. На їх горе, у самий розпал ходових випробувань через той же паркан переліз полковник Шелест. Чув про такого?

- Чув. Перевіряючий зі штабу округу. Про нього казали: «Приїде Шелест, наробить шуму».

- Так отож. Перелазить Шелест через паркан і непоміченим прямує до майстерні. Начальник караулу наступного дня відбув для продовження служби на Землю Франца-Йосипа. Але він був єдиним, хто потерпів у цій катавасії, і знаєш чому? Доки начальство писало пояснення і прало кальсони, хтось украв головний речовий доказ - отой станок. Тому винахідники отримали «губу», начальник зброярки - попередження про неповну службову відповідальність, баришню здали в ЛТП. Але Шелест не був би Шелестом, якби не прописав усьому гарнізону щоденний крос - три кілометри, а у вихідний, перед звільненням, - усі п’ять. Тим, хто робив спроби ухилитися, пообіцяли дисциплінарний батальйон. Бігали всі - і молоді, і діди. Рівно сто днів! До наказу… Так повіриш, отих кулібіних, кажуть, останній раз били в день звільнення в запас. На дорогу…

Я ще раз подивувався нереалізованому потенціалу радянської людини і сказав уголос, що ми, таки, найрозумніші в світі. Либонь, коньяк подіяв. Майор погодився і підбив підсумки:

- Ну, спасибі тобі, Сирота, за чесність! Не втручаюсь у твої справи, але здогадуюсь, що в моїй роті тепер вакансія?

- Будь впевнений! Якщо прапорщик і повернеться, то тільки у твій сон.

- Тіпун тобі на язик! - відмахнувся майор і досить вправно перехрестився. Ну-ну!…

Потім, незважаючи на мої слабкі заперечення, він із форсом привіз мене на власній «Волзі» аж до парадного входу в Управління. Прощаючись, запропонував:

- Сподіваюсь, як виженуть з міліції, прийдеш до мене? До речі, як у тебе стосунки з