Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

— У мене був, був паспорт! — мало не закричав Андрій.

— І де ж він?

— Не знаю! Ті двоє, що били мене, напевно, забрали його. Я тікав від них, вони мене наздогнали й почали бити! Далі я не пам’ятаю… Можливо, він валяється десь тут, біля гаража!

Рука зупинилася, не торкнувшись шиї. Запалі очі запитливо глянули на Андрія, а потім ковзнули по підлозі та стінах гаража. Він шукав місце можливої схованки. Тільки б не подивитися в той бік!

— Ну, добре, його ще пошукають, — процідив довговолосий, — як ззовні, так і всередині.

Він ще раз підозріливо глянув на Андрія і, не кажучи більше ні слова, потяг його за наручники до виходу. Цей схибнутий смертник не боявся повертатися до нього спиною. Ех, було б у вільній руці щось важке, почастував би його в потилицю з довгими пачосами. Чи смикнути назад за наручники і водночас, зробивши замах, вдарити його по шиї ребром вільної долоні? Це був божевільний ризик. Йому ніколи не доводилося виконувати такого прийому. Гарантії, що він упаде після удару, не було ніякої. До того ж цей псих міг ухилитися, послизнутися і вчепитися в Андрія. А якщо у нього в кишені немає ключів від наручників, тоді що? Та задушити його, гада! Але… Тоді сам він неминуче перетвориться на такого ж смертника. Остання думка паралізувала Андрієву волю, годі було й думати про якісь рішучі й ризиковані дії.

Перед гаражем стояла червона «Лада», і поруч нікого. Можливо, тоді, в гаражі, і варто було ризикнути, коли їх ще не зв’язували браслети. Хто ж знав? Вони підійшли до машини. Двері гаража так і залишилися відчиненими.

— Сідай! — сказав довговолосий, відкривши дверцята.

— Я не вмію керувати машиною.

— Сідай!

Андрій сів за кермо.

— Посунься!

Довелося пересунутися на сусіднє місце, а незнайомець тепер вмостився за кермом.

— Розсунь ноги!

— Що?

— Ноги розсунь, я сказав!

Тут було вже все налагоджено. Довговолосий витяг з-під сидіння петлю з металевого тросика, що кріпилася десь унизу. Знявши браслет зі свого зап’ястя, замкнув його на тросику. Усе, прикутий. Машина рушила з місця.

— Ми беремо курс на Луцьк, — уточнив він ще раз. — Гадаю, ти нічого не наплутав? І жартувати зі мною також, сподіваюся, не будеш? Наприклад, якщо ДАІ зупинить, га?

Цей навіжений продовжував його залякувати. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і щось вийняв. У першу мить Андрій не зрозумів, що це. Лунко клацнуло, і довге лезо ножа зупинилося в кількох сантиметрах від його обличчя.

— Зрозумів? — запитав довговолосий. — У разі чого тобі не доведеться чекати смерті два роки. Чик — і все. Тож будь розважливим, і ми розійдемося з миром. До речі, як це вона потрапила у вашу глухомань? Звідки ти її знаєш? Здається, я про тебе ніколи не чув.

— Ми познайомилися випадково, у поїзді.

— У поїзді? Цікаво. І куди ж вона їхала?

— Не знаю.

— А що за поїзд?

— Луцький, приміський. Дизель.

— Приміський? Цікаво. Ну дає чувіха. Безподобно!

Він зло та криво посміхнувся. Напевно, так повинна виглядати посмішка смерті. Андрієві несподівано захотілося, щоб вона якнайшвидше зникла з цього жахливого обличчя, тому він запитав:

— А навіщо вона тобі, якщо не секрет?

Та довговолосий продовжував скалитися.

— Нічого такого, — сказав він. — Можу навіть тобі її лишити, якщо хочеш. Лише поверну борг, подякую перед смертю.

— За що? — запитав Андрій.

— За СНІД. За СНІД!

Цей псих реготав. Дивився на Андрія й реготав. Його зловісний регіт бив по барабанних перетинках, товк по запамороченій голові, яка відмовлялася що-небудь розуміти.

— За СНІД!!! — кричав довговолосий, натискаючи на сигнал і б’ючи руками по керму.

— За СНІД… — самими губами повторив Андрій, насилу усвідомлюючи, про що йдеться.

Ліна хвора на СНІД. Боже… Відчуття, що бракує повітря, з’явилося зненацька. І чим ясніше він це усвідомлював, тим більше перетинало подих. Ліна хвора на СНІД! А він оперував її, міг вколотися, порізатись. Тим більше в тій паніці… Хто б на таке звертав увагу! А в поїзді, коли він бинтував їй ногу, на пальцях точно була її кров. На руках могли бути мікротравми. А в перев’язочній, коли її реанімували? Андрій згадав, як дихав їй рот у рот, поки не принесли дихальний мішок. А під час операції? Він точно пам’ятав, як розірвалась рукавичка. Та що рукавичка! Зупиняючи кровотечу, він притискав пальцем зсередини грудної клітки пошкоджену судину, і гострий уламок ребра колов його в палець. А він тиснув і тиснув як навіжений, поки не приїхав торакальний хірург.

В Андрія попливло перед очима. Він уклякнув і, забувши про потвору, що перебувала поруч, очманіло оглядав свої руки. Що це за подряпина? А ось садно. Коли вони з’явилися? До чи після? Ні, ці садна могли з’явитися, коли його тягли по щебеню, а потім кинули в гаражі. О, якби це було так! Можна було б навіть подякувати тим двом крутим хлопцям! Але зараз треба заспокоїтися. Скоріше за все, так воно й було. Подряпини виглядали зовсім свіжими. Вони ще боліли. Їх важко було б не помітити після операції або принаймні в