Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

голос наказує йому озирнутися. Він обертається і бачить двері. Вони темні й облуплені, з дебелими одвірками. Він знає, що йому треба увійти в ті двері. Але йому не хочеться цього робити. Чому — і сам не знає. От він стоїть, і тиша вливається йому в вуха, неначе вода.

Голос велить йому іти вперед. Він ступає крок, і двері самі відчиняються перед ним. Він бачить: у тому покої стоїть височезне старе свічадо. Воно таке давнє, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього й зупиняється. У дзеркалі клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

Якусь мить вона дивиться на нього, а потім простягає руку.

Він нерішуче завмирає, не знаючи, що робити.

Рука у дзеркалі біла, мов крига, та в ній такий чар і приваба, що її не можна не торкнутися. Він ступає ще крок і поволі простягає руку назустріч. Секунди течуть, неначе пісок.

Ось іще мить — і пальці його торкнуться тьмяної поверхні свічада…

І коли він майже сягнув пучками пальців холодного шкла, а долоня у свічаді метнулася вперед, аби вхопити його за руку, то перед очима його спалахнуло світло, таке яскраве, що він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що дзеркало хитнулося вбік, а потім зазміїлося тріщинами і щезло, а натомість перед ним десь узялася Злата.

— Геть звідсіля! — скрикнула вона перелякано…

І тоді він прокинувся. Виглянув із печі, зачудувався: чого це дідова хата, де він змалечку знав кожен куток і шпарину, так химерно змінилася? І менша стала у кілька разів, і десь поділася мальована скриня, що стояла під глухою стіною, а на стіні висить якесь чуже оружжя, а не дідова шабля зі срібним руків'ям… Але тепло і затишно було, як і щоранку, коли він прокидався і, протерши очі, виглядав із-за комина. І в печі он топиться, бо чутно, як дрова палахкотять…

— Вставай, козаче! — озвався хтось од мисника. — Он уже й на світ благословилося…

Івась лупнув очима і враз усе згадав.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів він. — Таж я не вдома, а на Січі!..

— А що, заспав усе? — питається Козуб.

— Та певно! — каже Івась, плигаючи додолу. — А тут ще й приверзлося таке, що нехай Господь милує…

Характерник спохмурнів.

— А що?

— Та, — каже Івась, узуваючи чоботи, — і згадувать страшно!

— То нумо снідати, — каже характерник, — а потім побалакаємо… Сни не просто так сняться.

От умився Івась, та й узялися вони до снідання. Малий козак не стільки їсть, як очима по хаті стриже. Та й правда-бо: не схожа характерникова оселя на дідову хату. Вчора ввечері гаразд він її не розгледів, а тепер бачить, що чисто і охайно в ній, як у віночку. Стіни побілені, долівка встелена сіном, на покуті образи мальовані. І скрізь сила-силенна зілля.

— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — урешті не втерпів Івась.

— А де? — питається характерник.

— Ондо на покуті… з козаками котрий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

— То Лада, котрій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, пречисту Панну, котра є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, котрих і ймення згубилося на землі!

От поснідали вони, то Козуб запалив люльку та й каже йому:

— А зараз розкажи достеменно, що з тобою сталося і звідкіля оцсей оберіг у тебе взявся… Та гляди ж бо, нічого не забудь!

Івась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, бо так почувається, наче й не з ним воно було.

Як скінчив уже, то характерник довго мовчав, понуривши чубату голову.

— Влип ти в халепу, козаче… — каже він урешті. — Або голову свою покладеш, або виростеш чоловіком, котрий великі діла буде вершити на Вкраїні!..

— А що мені з оцим оберегом чинити? — питається Івась.

Козуб гірко засміявся.

— От-тут і заковика, що ніхто цього не знає! Воно як у тій приказці: піди туди — невідь-куди, знайти таке — невідь-яке…