Віллі Бредель - Брати-віталійці

Юнак згадував людей, близьких його серцю і призабутих у вирі пригод. Тепер вони оточували його, розділяли з ним його радощі, привітно і підбадьорливо кивали йому.

Штуве не приходив, — видно, пиячив у капітанській каюті. Клауса це тільки тішило: за стерном він днював би й ночував. Вивчаючи кермо, він повертав його то трохи на північ, то знову на схід — і при думці, що корабель слухається його рук, почувався невимовно щасливим.

Криваво-червоне сонце, як примарне вогняне коло, пірнуло у вечорове море, а Клаус все ще вів «Женев’єву». Врешті надійшов Свен; угледівши за стерном хлопця, він щиро здивувався.

Старий керманич важкою ходою здіймався східцями на горішню палубу. Хлопець відчув на собі його допитливий погляд, проте дивився несхитно вперед, дивився на роздуті вітрила. Корабель плив спокійно і впевнено.

— А де староста?

— Я заступив його!

— От ще. Не міг зачекати, поки я прийду, — буркнув дід і взявся за стерно.

Клаус пішов, а Свен кинув йому навздогін:

— Ну як, сподобалось кермувати?

— Еге ж, — відповів вельми щасливий Клаус, бо відчув у запитанні похвалу.

— Молодець, молодець!

На носі сиділи моряки, усі напідпитку, й зачаровано дивились на Бернда Дрезе, який вихвалявся своєю силою. Він згинав і розгинав товстенну штабу, хапав найкремезніших моряків, піднімав їх угору. Один наважився був обхопити Дрезе і затиснути йому руки. Але той глумливо зареготав, розправив груди і з такою силою вивільнився від обіймів, що моряк покотився палубою. Саме в цю хвилину підійшов Клаус. Окрилений радістю, що тільки-тільки кермував кораблем й одержав похвалу від досвідченого керманича, він вигукнув:

— Е, та з тобою не вміють борюкатися!

— А може, ти вмієш? — кинув Дрезе.

— Ану, спробуймо!

— Ану!

Моряки зачаїли дух і перелякано дивились на зайдиголову, який кинув виклик першому силачеві. Дехто відступив до поруччя, передчуваючи зле.

Клаус вийшов назустріч Дрезе сміливо й рішуче, мов Давид проти Голіафа.[12] Велетень уп’явся в хлопця примруженими очима. Хвильку вони допитливо дивились один одному в вічі. Обличчя у Дрезе було вилицювате, з бляклими сіро-зеленими очицями, здоровенною носярою і зашироким недоладним ротом. Шия і карк були у нього так само дужі, як і голова, а рамена, з яких, мов довбні, звисали руки, вигравали м’язами. Хлопець нахилився і, перш ніж богатир отямився, з блискавичною швидкістю затис йому руки. Дрезе глузливо зареготав, потім глибоко вдихнув і щомога рвонувся. Юнак тримав міцно. Од чорної люті кров шугнула велетневі в голову, він запихтів, ще раз понатужився, але даремне. Клаус гукнув сміючись: «Вочевидьки, каші мало з’їв?» — й одірвав його від палуби. Довкола схвально загомоніли. Парубійко хутчій відпустив супротивника й одскочив до товаришів. Дрезе витріщив на нього недобрі очі, обернувся і, не зронивши жодного слова, подибав до загального кубрика.

Тепер подали голос матроси. Клауса хвалили, плескали по плечу. А дехто мерщій утік, наче насувалася гроза.

Клаус був безмежно щасливий. Все видавалось йому привітнішим і відраднішим, ніж колись. Досі він не бачив над собою такого високого-високого неба, а та земля, до якої вони клали путь, все більше і більше чарувала його. Ах, до чого вузький і мізерний був той світ, у якому жив він досі! Що далі вони пливли, то неймовірніші дивовижі чули про чужинні краї.

Коли Клаус заглядався на водяне свічадо або помічав удалині нове велике місто, на гадку збігав нещасний Йозеф з розповідями про Марка Поло, який здійснив мандрівку в Персію та Китай і побачив там силу-силенну чудес. Тепер він сам невеличкий Марко Поло — шукач пригод, першовідкривач, мандрівник.

Дні на борту спливали в виснажливій праці: моряки чепурили палубу, лагодили канати, латали вітрила. В гаванях вони вантажили або вивантажували крам, а за гарної погоди конопатили, ковалювали, стельмашили. А щойно все ставало на своє місце, знову зривався шторм і завдавав кораблеві свіжих ран, які вимагали хуткого загою.

Чудові були дні у великих містах! Ось і тепер Клаус, Братик Гейн і Дитячий Бас зійшли на берег утрьох. Хильнувши міцного німецького пива, вони блукали вулицями Стокгольма. Потім подалися до купальні, та тільки не за тим, щоб помитися, — адже й у них на вітрильнику вистачало цього щастя — просто лазні були тут громадським видовиськом. Кумедно милися тамтешні люди!.. Попиваючи за столиком мед-пиво, трійко наших друзів спостерігали, як у великих дерев’яних ваннах талапаються чоловіки з жінками, забавляючи глядачів смішними витівками.

Клаус чатував на марсі. Його ніби підхопили хмари: крім такелажу, він не бачив ні палуби, ні води — їх оповив непроглядний туман. Стояв штиль. Шматок вітрила, що виднівся, сонно звисав у сіряву. Корабель гойдався на хвилях, — але вперед не йшов. Безвітря непокоїло мандрівців: вони саме-саме пропливали повз фінські береги. Щомиті чекай із туману землі або піратів. А вдалося б своєчасно вгледіти узбережжя, підступні острови «Женев’єва» минула б щасливо.

З мряки раз по