Віллі Бредель - Брати-віталійці

— Наш самопал! — з гордістю сказав зброяр. — Нюрнберзької роботи. Хоч яких піратів розполохає, мов горобців.

Парубок погладив товсту бронзову трубу і засунув руку в шорстке жерло. Еге ж, така зброя справді зажене душу в п’яти й неабиякому розбишаці!

Зброяр тримався поважно і вчив, як слід вестись із самопалом, що й назву мав свою — «Відвага».

— Ствол зводять угору. Ось так… (Він висів на дерев’яних стояках, і піднімати або ж опускати його було не важко). — Насипають пороху. Добре забивають його. В жерло кидають ядро. Прикладають палаючий гніт. Ціляться. Ба-бах! Ворог падає з дірою в животі.

— Чудово! — вигукнув юнак. По хвилі він побачив у закамарку ще й купу кам’яних ядер.

— З «Відвагою» можна спокійно спати, — сказав зброяр, дістаючи самостріл. Аж тепер хлопець помітив, що зброяреві бракувало лівої руки: теліпався тільки порожній рукав.

— Ось на, подивись. Хоро-оша зброя!

Клаус наструнчив лук, приклав його до плеча і прицілився. Славна річ. Стріли теж чудові: з міцного дерева, при залізних наконечниках.

— Дасте? — спитав Клаус, який любісінько забрав би зброю з собою.

— Візьмеш, коли пірати нагодяться, — усміхнувся зброяр. — А поки хай повисить. Шкода стріляти цією річчю в бакланів!

— Як тебе звати?

— Мене кличуть Братик Гейн.

— А руку тобі одрубали пірати?

— Ні. Одірвало реєю за сильного шторму в Скагерраку.

Невдовзі Клаус перезнайомився з усім екіпажем: з капітаном Генріком, що мав куце тіло, товсту носяру, водяві, завжди вирячені очі і був п'яний щодня; зі старим керманичем Свеном, шведом за походженням, мовчазним, дебелим і дужим хлопакою, котрого всі любили; з корабельним старостою Штуве, брутальним коротуном, що відповідав за порядок у матроському кубрику та пнувся бути своїм і в моряків, і в начальства.

Священика він бачив рідко. Той завжди відсиджувався у своїй каюті й покидав її лише тоді, коли виходив на корму, щоб трошки подихати свіжим повітрям і помилуватися морем. Цирюльник Лоренц часто вештався палубою, оглядав бочки з водою біля входу до кубрика, обстригав морякам чуприну, бороди й видушував їм чиряки, стежив за чистотою на кораблі і за здоров'ям матросів.

«Женев’єва» уже поминула грейфсвальдську бухту. Клаус заступив на вахту і споглядав з бушприту далекі острови. Небо було сизе та хмарне. Сіра-сіра вода розгонистими б'ючкими валами налітала на корабель — і її гребінці розбризкували іскристе шумовиння. Рябі баклани ширяли над самісінькими хвилями і мчали за вітром або висли з розпростертими крилами на одному місці.

Моряки сиділи навпочіпки у своєму кубрику і крадькома розпивали горілку. Штуве задобрили зайвою чаркою. Дитячий Бас чатував перед дверима, аби капітан чи священик не застукали їх.

Але й вони пиячили у себе на кормі — скільки в горло текло.

У кошелі, на головній щоглі, вахтував Бернд Дрезе — перший силач серед моряків. Підняти бочку з водою чи зрушити головну рею — для нього як цуркою змахнути.

В цих місцях потрібна була надзвичайна пильність. Побережжя Рюгена кишіло піратами, тому Братик Гейн звелів винести на палубу «Відвагу», аби в разі небезпеки пальнути по нападниках.

Штуве кермував, а Клаус вивчав кожен його рух.

— Усі вже, певно, п’яні, мов ніч? — сказав стерновий.

— Не знаю!

Штуве було під сорок. Зростом він вийшов середнім і мав дуже широкі плечі, одне з яких кособочилось нижче від другого. Чорнюща борода, щокате обличчя, карі очиці й насуплені брови вельми пасували до його похмурої, вічно дратівливої вдачі.

— Колись я теж стояв за кермом, — похвалився Клаус. І не обманював: на Ельбі йому довіряли водити вітрильники, щоправда невеликі, але він плекав надію, що рано чи пізно виб’ється в керманичі.

— Cui bono, — кинув судновий староста. До цих слів він вдавався при першій-ліпшій нагоді. Латиною вони значили: «Кому з цього користь?» Але Штуве говорив їх і коли погоджувався з кимось, і коли не погоджувався.

Вітер трохи вщух, і настали хвилини затишшя, можливі на морі й у шторм. Було чути, як хропе у себе капітан.

— От кому вже кури в чоботях, — пробурмотів Штуве, і в його бубонінні прозвучала щира заздрість.

Отець вийшов на палубу, кілька разів плюнув у воду і знову повернувся до каюти. На долівку впала пляшка — і вона зачаклувала Штуве.

— Покермуй трохи, я туди й назад, — пообіцяв він і, передавши Клаусові величезне стерно, шмигнув за священиком.

Серце у хлопця закалатало, як молот, світ затуманився, але небавом кров одхлинула з голови. Широко розставивши ноги, він стояв, наче дуб. Його волі корилося велике судно — він був керманичем. Клаус повернув руль на північний схід, і вітрильник, злегка нахилившись, ще вигідніше приставився до вітру, — вітрила напнулися дужче, корабель помчав скорше. Гордо і радісно поглядав Клаус на роздуті вітрила. Його побирала приємна тремтячка, у жилах нуртувала кров, усе тіло струмувало бадьорістю. Він був на морі.