Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Тільки но я сказав це, як пан Григор чкурнув до лісу, мов заєць, і ніби потонув у хащах. Урбанко поглянув на мене, чи не жартую я. Ні, мені було не до жартів. Усі зблідли і замовкли дуже стривожені.

— Піду я знову на чати, — кажу їм, — чи видно їх ще і чи не насувається їх більше. А ви залишайтеся тут, аж поки скажу вам, що побачу.

— І я піду, — промовив Урбанко, опам’ятавшись від тривоги.

— І ми, — набравшись відваги, заявили мулярчуки і золотар.

Отож, ідуть вони слідом за мною і, так само, як і я, лягають у кущі,на самому краю лісу. За хвилину чуємо жалібний крик, ніби хтось кличе на допомогу. Дивимось, біжить якийсь літній чоловік без шапки, порядно вдягнений поміському, шляхетного стану, дуже огрядний; біжить, видно, з останніх сил, неборак, до лісу, ноги його заплітаються і раз у раз спотикаються, а за ним два татарини женуться.

Бачу, пропаде бідолаха, бо тікає так мляво, що й пішки легко догнати його, а не те що на коні. Вже дуже близько йому до лісу; коли б молодший був і менше черево мав, може б іще добився до нас і знайшов порятунок у гущавині, а так що ж, татарин ось ось буде в нього на спині.

— О боже! Та не ж, пан Геліас! — заплакав раптом біля мене Урбанко, та так жалібно, мов дитина. — Пан Геліас! Рятуйте, рятуйте! Татари доганяють пана Геліаса!

Я зриваю з плеча ‘свій лук, націлююсь і, чекаючи, поки татари наблизяться на постріл, кажу:

— Тепер сидіть тихо, не ворушіться! А коли я крикну, тоді й ви ревніть, скільки горлянка видержить: гу! гу! урра! і такий зчиняйте гвалт і гармидер, мовби нас тут сила силенна!

Пан Геліас пробіг ще кільканадцять кроків, а татари — за ним. Бачу, один з них уже відв’язує мотузку від кульбаки і ладиться злізати з коня, певно щоб зв’язати нещасного пана Геліаса. Націлююсь добре, щосили натягую лук, потім пускаю… Свиснула стріла, аж повітря здригнулось, а я кричу:

— Гузя, гу!

— Гузя, гугу, гу! — гаркнули слідом за мною всі і підняли страхітливий рев, аж у лісі загуло. Дивно, як у них горлянки не пороздирались.

Я добре влучив у татарина: стріла прошила йому лице під оком. Затулив татарин обома руками очі, мов приголомшений, а його товариш піднявся на коні і дивиться, звідки стріляють. Я вистрілив знову; стріла прошила йому, мабуть, руку, бо він лиш стріпнув лапою і ліг на шию коневі, уникаючи нової стріли. Не встиг я послати третю, як татари зірвалися з місця і, не озираючись, помчали в поле, аж замиготіли між хлібами.

Тим часом пан Геліас трохи підвівся, оглянувся і, ставши навколішки, підніс руки до неба, очевидно чудом уважав свій порятунок. Потім устав і швидко пішов до лісу, хоч коліна в нього підгиналися від пережитого страху і втоми. Урбанко і я побігли до нього і, взявши його під руки, привели на лісову поляну.

Бідолаха не міг нічого говорити лише стогнав і сопів, як ковальський міх. Сівши на землю, він поглядав на нас переляканими очима, немовби хотів збагнути, де він і,що з ним діється. Урбанко, весь іще заплаканий, кинувся до нього і давай цілувати йому руки, як у любого панотця, гладити по обличчю, витирати спітнілу лисину. Хлопець сміявся і плакав від радощів, — аж тужно робилося на серці від такої прив’язаності і вдячності Урбанка.

— Пане Геліас, — говорить Урбанко, — коли хочете знати, то за здоров’я і життя ви маєте дякувати оцьому хлопчині,— і показує на мене. — А я з його лука насміхався!

Метнувся Урбанко й до мене і поцілував в обидві щоки, а мені на душі стало солодко: я, мов пес без хазяїна на світі, такий бідний і покинутий, зазнав людяності.

— А де пан Григор? — питає золотар, озираючись довкола.

— Я бачив тільки, як пірнув він у ліс, — кажу. — Ходімте шукати його.

Пішли ми в ліс і почали кликати пана Григора, заглядаючи під кущі. Довго шукали ми, аж нарешті виліз пан Григор з під густої ліщини і дивиться на нас круглими від страху очима. Надбіг і Урбанко.

— Пане Ґригор, велика вікторія! — каже він. — Ми відігнали татар, вирвали з їх рук пана Геліаса, — він був уже майже в путах.

Почувши цю звістку, пан Григор відразу перетворився на суворого лицаря, почав закочувати очі під лоба і витягати шаблю.

— А чому ж ви мене не кликали? — питає. — Покажіть їх мені зараз же!

— А як вас кликати, коли ви втекли й сховалися в ліщину? — каже Урбанко.

— Я не тікав і не ховався. Задрімав трохи… Шкода, а то не втекли б татари.

— Певно що перед вами не втекли б, — зауважив Урбанко, — але облишмо це… Зараз ходіть з нами і відкрийте оту вашу торбиняку, що була з вами під Хотином: нам їсти хочеться!

Пан Григор охоче зняв торбу, а в ній справді був цілий склад: і горілка, і хліб, і сир, і варені яйця. Всі їли і мені дали, бо від голоду я ледве на ногах держався.

— Бачиш, Ганусю, — каже до мене Урбанко, коли ми одійшли вбік, — Григор Невчасний — добра душа, людяний і чесний чоловік, але в одному пункті в його голові щось попсувалось, і сталося це недавно, років два тому. Коли королевич Владислав вирушав з військом під Хотин, треба було йому кравців до обозу. Отож і найнялися туди Григор і ще кілька львівських кравців. Під Хотином Григорові довелося бувати у великих тривогах, і від цього щось йому їв голові перевернулося. Серце в нього заяче, він і перед мізерною мишкою втік би,