Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Мінхо ляснув Томаса по плечу.

— Ми не ховаємося. Просто Томас скиглить, як усе погано і як він хоче до матусі.

— Томмі,— без натяку на веселощі запитав Ньют, — ти пройшов через Переміну, і до тебе частково повернулася пам’ять. Багато ти пригадуєш?

Більшу частину спогадів, що повернулися після жаління грівера, наче затягнуло туманною пеленою.

— Не знаю. Не можу згадати ні навколишній світ, ні як я допомагав проектувати Лабіринт. Здебільшого все розпливлося і знову забулося. Я бачив кілька дивних снів, але то пусте.

Змінивши тему, друзі заговорили про новини, що їх приніс загадковий гість, про спалахи на Сонці та про страшну хворобу, про те, як ситуація змінилася тепер, коли стало відомо, що глейдерів тестують, проводять над ними експеримент. Говорили багато, але відповідей не знаходили, і в голосах звучав страх перед вірусом, яким їх нібито заразили. Нарешті хлопці замовкли.

— Поміркувати є над чим, — промовив Ньют. — Мені знадобиться допомога. Простежимо, щоб до завтра нікуди не поділися харчі. Щось мені підказує, що їжа ой як знадобиться.

Томас про це навіть не подумав.

— А й справді. Народ і досі напихається?

Ньют похитав головою.

— Ні, я залишив Казана за старшого. Для цього шлапака їжа священна, тож, здається, він залюбки постереже. Я іншого боюся: хлопці запанікують і все одно спробують зжерти припаси.

— Та ну, облиш, — сказав Мінхо. — Якщо вже дожили до сьогодні, значить, чогось-таки варті. Всі ідіоти вже померли, — сказав Мінхо — і краєм ока глянув на Томаса, наче дав зрозуміти, що Чака з Терезою він в ідіоти не записував.

— Може, й так, — погодився Ньют. — Сподіваюся, твоя правда. Тільки однаково потрібен лад. Як колись. Як у довбаному Лабіринті. Останні кілька днів люди геть пустилися берега, усі стогнуть, скиглять, нема ні порядку, ні плану. Це мене бісить.

— А ти на що сподівався? — запитав Мінхо. — Щоб ми вишикувалися і давай марширувати й віджиматися? Нас замкнули в дурнуватій трикімнатній в’язниці.

Ньют плеснув долонями, ніби ловив комарів, на яких перетворилися слова Мінхо.

— До біса. Я лише кажу, що завтра все зміниться і треба до цього підготуватися.

Мовлено вже було чимало, а Томас так і не зрозумів, що саме хоче сказати Ньют.

— До чого ти ведеш?

Ньют мовчки подивився на нього, потім на Мінхо.

— Завтра знадобиться беззаперечний ватажок. Щоб ніяких сумнівів, хто командує.

— Такого гниляка я ще від тебе не чув, — відповів Мінхо. — Ти наш ватажок, і ти це знаєш. Усі це знають.

Ньют твердо похитав головою.

— Ти від голоду про татуювання забув? Гадаєш, вони в нас для краси?

— Облиш, — кинув Мінхо. — Ще скажи, вони щось означають. Нам просто мізки крутять!

Ньют мовчки відігнув комір сорочки Мінхо. Томас не дивився, оскільки і так пам’ятав. Татуювання свідчило, що Мінхо призначено ватажком.

Мінхо скинув Ньютову руку і, як зазвичай, заходився сипати саркастичними шпильками, але Томас його не чув: серце швидко і болісно калатало в грудях. З голови не йшов текст татуювання у нього самого на шиї.

Що його мають убити.

Томас відчував, що наближається ніч, і перед дорогою слід було виспатися й зібратися на завтра. Отож решту вечора глейдери присвятили зборам: робили з простирадл такі собі мішки для харчів і запасного одягу, який знайшовся у комодах. Дещо з харчів було запаковане в поліетиленові пакети, і тепер у спорожнілі пакети хлопці поналивали води і зав’язали їх стрічками, яких надерли з фіранок. Ніхто і не розраховував, що така подоба бурдюків протримається довго, але кращого глейдери вигадати не змогли.

Нарешті Ньют переконав Мінхо очолити глейдерів. Томас, як і решта, чудово знав, що без ватажка не обійтися, і лише зрадів, коли Мінхо погодився.

Годині о дев’ятій Томас влігся спати і вкотре втупився в ліжко понад головою. Було на диво тихо, хоча ніхто ще й не спав. Звісно, хлопці бояться не менше за Томаса. Вони пройшли Лабіринт і всі його жахіття. Вони вже на власні очі переконалися, на що здатний «БЕЗУМ». Якщо Щур не брехав і всі випробування — частина більшого плану, то це означає, що ці люди змусили Галлі вбити Чака, майже в упор застрелили жінку, послали кількох рятівників, щоб вивезти глейдерів, а після виконання завдання стратили цих людей… перелік можна продовжувати.

Зрештою, це ж «БЕЗУМ» заразив глейдерів страшною хворобою, підкинувши як приманку ліки, щоб хлопці не здалися і не припинили участі в експерименті. Хто знає, де правда і де брехня? Та ще й, судячи з усього, Томаса наче відокремлюють від гурту. Думка про це навіяла сум: Чак загинув, Тереза пропала. Цих двох у Томаса вже забрали…

Власне життя здавалося Томасові чорною дірою. Як завтра взяти себе в руки і змусити рухатися далі? Назустріч тому, що приготував «БЕЗУМ»? Нічого, Томас упорається — і не тільки заради ліків. Він не зупиниться, а надто після того, як вчинили з його друзями. І якщо єдиний спосіб помститися — це пройти всі тести й вижити, так тому й буть.

Так тому й буть.