Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Як ми підхопили Спалах?

— Як довго виявляються симптоми?

— Що шукати через сто миль?

— Що сталося з повішениками?

Питання сипалися, всі говорили хором, і в галасі розрізнити вже не можна було нічого. А от Томасу до того було байдуже. Незнайомець нічого не розповість. Невже хлопці цього не бачать?

Щур терпляче чекав, ігноруючи запитання, тільки швидко переводив погляд темних очей з одного глейдера на іншого. Нарешті зупинився на Томасові. У відповідь Томас, який сидів мовчки, подивився на незнайомця з ненавистю.

Ця ненависть поширювалася і на «БЕЗУМ», і на весь світ.

— Ану стуліть пельки, шлапаки! — нарешті гримнув на хлопців Мінхо, і потік запитань умить ущух. — Тільки час гаєте: однак цей гнилоголовий не відповість.

Щур коротко кивнув Мінхо — чи то на знак подяки, чи то підтверджуючи мудрість хлопчини.

— Сотня миль. Тільки на північ. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пам’ятайте: ви всі інфіковані. Ми вас заразили, щоб дати стимул працювати. У прихистку ви гарантовано отримаєте ліки, — він розвернувся і рушив до стіни, немов наміряючись пройти крізь неї, та останньої миті зупинився й обернувся.

— Мало не забув, — сказав він. — Не сподівайтеся уникнути Випробування вогнем, якщо не з’явитеся у прямтранс з шостої до п’ятьох хвилин на сьому. Всіх, хто не прийде, просто буде страчено… не в найприємніший спосіб. Раджу випробувати свої шанси у зовнішньому світі. Щасти всім.

З цими словами незнайомець знову рушив просто на стіну.

Не встиг Томас і спам’ятатися, як невидимий бар’єр заволокло туманом, і за кілька секунд стіна побіліла. А коли серпанок розсіявся, перед очима знову постала їдальня.

От тільки не лишилося і сліду ні стола, ні стільця. Ні Щура.

— От гниляк, — прошепотів Мінхо до Томаса.

І знов глейдери здійняли ґвалт, але Томас пішов собі геть. Він вирішив пошукати усамітнення, і найкраще зробити це було у вбиральні. Отож пішов він не у великий хлоп’ячий дортуар, а в маленьку спальню, в якій спершу розмістили Терезу, а потім Ариса. Там він притулився до раковини і, схрестивши руки на грудях, втупився в підлогу. Добре, що до нього ніхто не причепився.

Томас навіть не знав, з чого почати обмірковувати інформацію. Спочатку з’являються повішеники під стелею, від яких смердить смертю і гниттям, — а тоді зникають за лічені хвилини. Потім нізвідки виникає незнайомець у білому (і стіл!), затулений незрозумілим бар’єром, — і теж щезає без сліду.

Але це не найстрашніше. Втечу з Лабіринту підлаштували, однак і досі залишається незрозумілим, хто став знаряддям організації «БЕЗУМ» і, витягши глейдерів із зали Творців, посадив у автобус і привіз сюди? Чи свідомо рятівники пішли на смерть? І чи насправді померли? Щур попередив: не можна вірити ні власним очам, ні розуму. А чому ж тоді взагалі можна вірити?

І найгірша новина про вірус — про Спалах, яким усі вони заражені, і про те, що ліки ще належить заробити.

Томас заплющив очі й потер чоло. У нього забрали Терезу; вони обоє позбулися родин. Узавтра починається якась безглузда друга фаза, яка буде навіть гіршою за Лабіринт. А ще ж оті всі божевільні надворі — психи. З ними як боротися? Що сказав би Чак, коли був би живий?

Щось просте, мабуть. Щось на кшталт: «Ну й лайно!»

«І ти б не помилився, Чаку, — подумав Томас. — Цілий світ — лайно».

Минулого всього кілька днів, як зарізали Томасового друга, бідолашний Чак помер у Томаса на руках. І, хай би як це жахливо не звучало, Чак, можливо, ще легко відбувся. Може, смерть легша за те, що очікує глейдерів попереду.

Томас згадав про татуювання на шиї…

— Чувак, скільки можна на унітазі висиджувати? — почувся голос Мінхо.

Звівши очі, Томас побачив його на порозі вбиральні.

— Я там більше не можу. Перекрикують одне одного, як малі діти. Хай що там вони зараз говорять, а ми всі знаємо, як доведеться діяти завтра.

Мінхо підійшов до Томаса і притулився плечем до стіни.

— Умієш ти розрадити! Слухай, усі ці шлапаки такі самі хоробрі, як і ти. Завтра вранці ми пройдемо через… як там воно зветься. І хіба не байдуже, що зараз хлопцям кортить посперечатися, поки горло не зірвуть?

Томас закотив очі.

— Я хіба кажу, що я за когось хоробріший? Просто мені не хочеться нікого чути. І тебе теж.

— Баклан, — хихикнув Мінхо, — так кумедно, коли ти злишся!

— Дякую, — Томас трохи помовчав. — Прямтранс.

— Га?

— Отой у білому костюмі так назвав оту штуку, через яку треба пройти завтра вранці. Вона називається прямтранс.

— О так. Якісь двері, напевно.

Томас звів погляд на Мінхо.

— І я так думаю. Щось на взір Стрімчака. Транспортує кудись… прямо.

— Геній ти наш гнилий!

Тут зайшов Ньют.

— Ви двоє чого тут ховаєтеся?