Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

У середу 6 серпня 1890 року, через три тижні після візиту Еллсворта до Брукліна, Олмстедові зателефонували з організаційного комітету виставки з питанням: «Коли б ви могли приїхати?»

Олмстед із Кодменом прибули через три дні, у суботу вранці, і побачили, що місто аж гуде від новини, що найновіший перепис населення офіційно підтвердив попередньо приписуваний Чикаго статус другого за розміром міста в Сполучених Штатах, хоча й останній підрахунок показав зовсім незначний розрив між ним і третім містом — Філадельфією (всього лише 52 324 душ). Ця добра новина була втіхою після важкого літа. Нещодавно місто накрила жахлива спека, від якої загинуло сімнадцять людей (одного з яких звали Христос) і яка розбила вщент нахваляння чиказців перед Конгресом про чудовий, «свіжий і приємний» літній клімат у місті, як писала «Tribune» — практично курортний клімат. І саме перед хвилею спеки молодий британський письменник на злеті популярності надрукував про Чикаго ущипливий нарис. «Побачивши його один раз, — писав Редьярд Кіплінг, — не бажаю бачити його знову. Це місто населене дикунами».

Бьорнем зчудувався молодості Кодмена — йому навряд чи було більш як двадцять сім чи двадцять вісім років. Якщо така юна людина завоювала довіру найкращого майстра ландшафтів Америки, то Кодмен, вочевидь, справді великий молодець. Погляд його очей кольору обсидіану був такий гострий, що, здавалося, міг наскрізь пропалювати сталь. У зовнішності Олмстеда Бьорнема вразила крихкість тіла, котре, здавалося, не було призначене тримати настільки масивний череп. Оце голова: зверху лиса, а внизу облямована кудлатою білою бородою — щось таке, як ялинкова кулька зі слонової кістки на купі стружок. Олмстед виглядав утомленим з дороги, але очі в нього були великі, теплі та ясні. Він бажав узятися до справи негайно. Нарешті Бьорнем побачив людину, котра розуміла істинну ціну кожної втраченої хвилини.

Бьорнему, звичайно, були відомі досягнення Олмстеда: Центральний парк на Манхеттені, Проспект-парк у Брукліні, територія Корнелльського та Єльського університетів і чимало іншого. Також він знав, що до того, як працювати в ландшафтній архітектурі, Олмстед був письменником і редактором, подорожував довоєнним Півднем, досліджуючи культуру та практику рабства. Олмстед відомий блискучим розумом і невтомною відданістю справі, але й дошкульною прямотою, котра в нього майже напевне виявлялася з тими, хто не розумів: він створює не якісь там клумбочки й садочки, а великі ландшафти, сповнені таїни, з танцями тіней і сонячних зайчиків на траві.

Водночас Олмстед знав, що саме наполегливість Бьорнема підносила будівлі до хмар. Діловим генієм фірми був Бьорнем, а митцем — Рут. Саме в Бьорнемі Олмстед відчував рідну душу. Бьорнем був чоловік рішучий, прямий і душевний; говорячи, він дивився в очі Олмстеду своїм синім поглядом, і той відчував його переконливість. Порадившись приватно, Олмстед і Кодмен погодилися, що Бьорнем — саме той чоловік, із яким вони можуть працювати.

Тож одразу всі вирушили на оглядини, хоча цей процес важко було б назвати об’єктивним. Бьорнему з Рутом, вочевидь, була до душі одна конкретна територія — Джексон-парк на південному краї Чикаго, просто на схід від Інґлвуда на березі озера. Вийшло так, що це місце було Олмстеду відоме. Двадцять років тому на прохання тих, хто розбивав Саус-парк у Чикаго, Олмстед оглядав і Джексон-парк, і Вашингтон- парк на захід від нього, і широкий бульвар під назвою Мідвей між ними. Замовникам він показав план, за яким Джексон-парк мав перетворитися з пустища, де серед голого піску стоять калюжі, на парк, якого ще не бачила Америка — з водними обширами, катанням на човнах по каналах, лагунах і тінистих бухточках. Ці плани Олмстед завершив перед великою пожежею 1871 року. У відбудовній гарячці влада Чикаго не знайшла часу реалізувати той проект. Парк став частиною Чикаго під час приєднань у 1889 році, але, як відзначив Олмстед, відтоді практично не змінився. Він знав недоліки парку, і то численні недоліки, але був переконаний, що, вміло влаштовуючи дренаж і формуючи парк, можна створити на його території такий ландшафт, у якому ще жодного разу не проводилися ярмарки.

Адже він розумів: у Джексон-парку є принада, рівної якій нема в жодному місті на Землі: широка синява озера Мічиган — дивовижніше тло для виставки-ярмарку годі й уявити.

У вівторок 12 серпня, лише чотири дні по тому, як вони з Кодменом прибули до Чикаго, Олмстед склав звіт до організаторів майбутньої виставки, які, на його невдоволення, обнародували цей документ. Олмстед писав звіт для професіоналів, які сприймуть як належне загальну придатність Джексон-парку для справи й поставляться до цього документа як до рішучої інструкції, як розв’язувати майбутні непрості задачі. Майстер ландшафтів був глибоко здивований, що його звіт опоненти використовують як свідчення, що ярмарок у Джексон-парку проводити неможливо.

Оргкомітет попросив Олмстеда про ще один звіт. Той надав документ у понеділок 18 серпня, через шість днів після першого. Бьорнем несказанно зрадів, зрозумівши, що Олмстед уже встиг дати організаторам дещо більше, ніж ті, напевне, хотіли від нього.

З мовною стилістикою Олмстед не дуже дружив. Речення в його звіті плелися, мов кручені паничі по штахетнику. Але ця проза показувала глибину й витонченість його думки про такі зміни в ландшафті, які здатні впливати на людську душу й розум.

Спочатку він виклав кілька основних засад і трохи побурчав.

Замість того, щоб сваритися через вибір місця, повчав Олмстед, усім учасникам обговорення треба визнати, що для успіху майбутнього ярмарку працювати слід гуртом, незалежно від того, яку саме територію буде обрано. «Варто бажати, скажімо, кращого розуміння, ніж ми спостерігаємо зараз у деяких наших співгромадян, що запланована виставка — це буде не Чиказька виставка. Це буде Всесвітня виставка, і Чикаго має постати перед усім світом як обраний нині прапороносець Сполучених Штатів Америки. Тож Чикаго не може дозволити собі менше, ніж щонайкраще місцерозташування, яке тільки можна знайти для виставки-ярмарку, незалежно від суто місцевих інтересів того чи іншого району».