Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Тільки закінчив свою “проповідь” Славко, як постукали в двері. Я до себе нікого не чекав, тому ми насторожилися. Але то була все та ж Лариса.

— Хочу послухати твоїх нудиків,— заявила вона.— Оце вони і є?

— А хто ви така? — поставив на Ларису очі Артур, він був саме в тому періоді, коли закохувався в кожну, яку бачив.

— Ти їм не сказав? — глянула на мене дівчина.— Я його подружка.

— І-і-і! — затягли в два голоси Славко з Артуром. Моє лице було вкрите натуральним шаром вугілля, і це вугілля, як і те, що в печі, запалало.

— По-моєму, він дуже потайна людина,— сказав Артур.— Ні, ви тільки подивіться, в нього є подружка, а він нам ні слова!

— Де мені сісти? — спитала Лариса, і я змушений був шукати нового ящика, а що був він дуже брудний, то мити його під краном. Артур тим часом підхопився і запропонував дамі свого ослінця, але коли вона на нього сіла, ослінець зарипів і заплакав — Лариса злякано підхопилася. Тоді Славко вирішив запропонувати їй своє місце, в той час, як Артур задоволено квоктав після пригоди із ослінцем — він часом не завжди бував делікатний. Лариса замахала руками, злякавшись, що потурбувала каліку, і сказала, може, не зовсім гречно:

— Ні-ні! Ти ще більший бідолашка, як цей! — і показала на Артура.

— Мене звуть Артур! — мовив той з усією галантністю, на яку був здатний.— Але чого це я бідолашка?

— По-моєму, це видно,— засоромилася Лариса, але мені здалося, що вона й не засоромилася, а зіграла ролю засоромленої.

Тепер реготав Славко. Стояв, звісившись на костурах, і по-дитячому заливисто сміявся. Я пер ящика, щоб припинити цю комедію, але вугілля в мене на лиці продовжувало палати, як і те, що в печі.

— Вона артистка,— сказав я.— Працює в ляльковому театрі.

— На комедійних чи трагедійних ролях? — спитав Артур, з’їдаючи Ларису поглядом; я навіть ревність відчув — надто вже він розбивався.

— А хіба є різниця? — спитала наївно Лариса, сідаючи на простелену свіжу газету, що її читав тут мій попередник.

— Де ти зловив таку екзотичну пташку? — спитав Артур.

— В акваріумі,— сказав я.— Вдавала із себе рибку-людожерку.

— Вона топилася, а ти її врятував? — романтично і, звісно, роблено вигукнув Артур.

— Здається, навпаки,— мовив я.— Чи не так, подружко?

Лариса сиділа, розсвітивши щасливу, звісно, роблену, всмішку.

— Дивно,— сказала вона.— Ви такі веселі хлопці, а він розписував, що ви жахливі нудики.

— Але ми і справді жахливі нудики! — вигукнув Славко.

— Нє,— захитала рішуче головою Лариса.— Я зроблю із вас справжніх чортів. Правда, мій милий чортику? — звернулася вона до мене, а що я мовчав, сакраментально додала: — Він мені сказав, що ви тут філософствуєте, а я терпіти не можу філософій...

У моїх друзів витяглися фізіономії, і вони значуще поміж себе переглянулися. Вугілля на моєму обличчі догоряло.

— Я ж вам казав, що вона артистка,— сказав.

— З погорілого театру,— сказала Лариса і раптом дзвінко розреготалася, а на видовжених фізіономіях моїх друзяк почали блукати несміливі, недовірливі і якісь дуже вже бліді посмішки: Лариса вражала їх (як і мене, до речі) своїм простацтвом, але не менше дивувала й розумом своїм, ніби недбало прихованим за тим простацтвом.

— Приймаєте мене у свою компашку? — спитала вона.

— Я — за,— мовив Артур.— Тільки в моїх ідеалах було стати ангелом, а не чортом.

— Я — проти,— відверто сказав Славко.— В товаристві, де з’являється жінка, всі навіть розумні й поважні люди починають корчити із себе ідіотів. Окрім того, ми всі в неї закохаємося і станемо не друзями, а ворогами.

— Нічого подібного! — сказала Лариса.— Я його подружка,— вона тицьнула в мене пальцем і знову-таки по-простацькому,— а вам зась!

Мені здавалося, що все вугілля в мене на обличчі згоріло, але нічого подібного: я вже палав, як вогненний стовп.

— Голоси розділилися,— сказав Артур.— Слово за кочегаром-інтелектуалом.

Я розгубився. Кажучи чесно, я поділяв точку зору Славкову. Коли вона залишиться з нами, все зійде на хіхи і хахи і ми, чого доброго, і справді тут почнемо танцювати бугі-вугі, навіть каліка Славко. З другого боку, вголос сказати цього не міг. Не міг, аж язика мені заціплювало.

— За! — мовив я.— Але за однієї умови: хай вона відмовиться від наміру робити з нас чортів.

Лариса якийсь мент витримувала паузу.

— Згодна,— сказала вона.— Зрештою, для чого мені з вас робити чортів, коли ви