Роберт Отто Вальзер - Розбійник

одночасно він прагне удосконалити й самого себе. Штальдерка насміхалась над нашим розбійником, бо той, мовляв, усе вчиться і вчиться. Та її насміхання — то були тільки хитрощі, просто маневр, їй найкраще було б, якби наш розбійник хутенько одружився на одній з її доньок, а ще ліпше — одразу на двох, і щоб потім якнайдалі забрався від неї — з ясним оптимізмом і на самісінький Штокгорн, на цю гору на Бернськім нагір’ї, вершина якої нагадує ріг[16]. Звідти розбійник щодня рано-вранці щодуху дудів би у ріг свого занапащеного життя, а одна з доньок Штальдерки чи й укупі обидві тільки те і робили б, що малювали, та вірші складали, та співали пісень, та на чомусь там бринькали, та веселилися і танцювали, й це було б справжнє швейцарське обійстя, а панночка Штальдер стала б такою собі штауффахеркою[17] з манерами емансипованої мадами. Але насправді вона була просто панночка на взірець отої Елізоньки, яка любить поторохтіти про виховання; таку нам змальовує не хто інший, як сам Ґотгельф у своєму «Наймиті Улі». Вона там тільки те й робить, що намагається виховувати, вишколювати, витончувати й виправляти Улі, і в покару за таку свою недоумкуватість дістає недоумка чоловіка. Розбійник наш іноді теж бував таким самим лагідним і прямолінійним телям, як Улі. Як і цей, розбійник також був схильний вважати чи не кожного дурного собацюру кмітливим, а чи не кожного злого — лагідним, і тому кожен базіка, я б навіть сказав, кожен неприторенний негідник важився зухвало насміхатись із нього. Але Фріц — я кажу про отого молодика, що живе на тамтешній горі, у собі він невпевнений і тільки те й робить, що ваксує свої черевики, — Фріц не такий. Брат його, вчитель, почувається трохи самотньо. Атож, ще трапляються люди, котрі постійно ростуть і не вміють за мить, так, щоб ви не встигли і оком змигнути, дати лад своєму внутрішньому і зовнішньому життю, люди ж бо — не простенькі булочки, що їх за хвилин п’ять випікають, а тоді продають і з’їдають. Хвалити Бога, є ще на світі такі, що сумніваються, а також такі, котрі поспішати не квапляться. Можна подумати, нібито кожен, хто за все поспіль хапається, хто під себе гребе, чогось вимагає — нам просто взірець, а для країни, його батьківщини, — зразковий громадянин. Таж ні, якраз навпаки! А невмілі — насправді уміліші за притьма умілих, а непотрібні — нерідко багато потрібніші, аніж ті, котрі потрібні. А втім, не кожній людині потрібно отак відразу чи зопалу виявляти готовність бути для чогось потрібною. Хай і в наші часи живуть і розквітають серед людей сякі-такі розкоші, а суспільство, що викорінює будь-який затишок, будь-який спокій, хай попаде чортові в зуби. І ось перед нашим розбійником знову раптом з’являється ота вкрай спустошена і пропаща. З такою слід мати себе на бачності. А то мій читач через свою сором’язливість іще зайдеться кашлем або й, чого доброго, навіть обурено сплюне й від мене втече. А при розбійнику хто лишень не сякав собі носа! І чому так багато людей, коли він проходив повз них, діставали хустинки й починали ретельно прочищати носи, так ніби гучним тим сяканням хотіли йому сказати: «А мені тебе шкода»? До цього сякання і до плювання, цебто до цієї приманки, щоб привернути увагу, ми ще повернемося — спокійно, без поспіху. Часу в нас буде ще, без жодного сумніву, вдосталь. Сестричкам Штальдер я присвятив-бо вже стільки уваги, що це аж зворушує. Але щойно згадав я про оту милу жіночку, що саме приклала до губ мізинчика, немовби хотіла сказати розбійнику: «Поводься належно й спокійно, як скеля в годину прибою». Згодом ця мила-премила жіночка ніколи вже не прикладатиме до губ свого пальчика, так ніби в цьому «більш не буде потреби». Саме цій приязній жіночці розбійник, як десь зустрічав її, сотні разів зазирав глибоко в очі, немов сподіваючись прочитати у них для себе надію, обіцянку радощів тощо. Для нас ця мила жіночка не має якогось великого значення, ні. А втім, з певністю ми цього, звісно, не знаємо. Сам я, принаймні, вважаю, що вона все ж таки приязна й добра. Одначе за певних обставин люди й добрі, буває, виявляють не лише добрі наміри. Не все ще вирішує людська доброта. Аби лишень нам ці носи та ціпочки дали зрештою коли-небудь спокій! Я ось строчу тут, строчу, немов канцелярський писака, а все не дійду до тієї дуелі, що її наш розбійник, коли повертався з прогулянки, влаштував серед вулиці з якимсь чоловіком. Високо в небі любесенько сяяло сонечко. Ану геть звідси, носяри, ми вже дійшли і до револьвера, якого, втім, ніколи, мабуть, і не було зовсім. Просто якимсь револьвером розбійнику, певно, тільки погрожували. Він-бо не поступився дорогою жінці, що йшла поруч із чоловіком і була, схоже, його дружиною. Господи, як же той кинувся на захист дружини! От якби так чинили геть усі чоловіки! Любо було дивитися, як він напавсь на розбійника з криком: «Я покажу тобі, що таке чемність!» Але відваги розбійникові не позичати. І ось вони сходяться в герці. Ось наш розбійник уже дістав по руці ціпочком. У відповідь на цей удар він так наскакує на супротивника, що бідна дружина аж на весь голос скрикує: «О Господи, Віллі!» Крик розтинає повітря, як справжнє волання на пробі. Тут-таки, посеред вулиці, ціпочка виривають із рук цього поборника добрих манер. «Іди геть, а то вистрелю!» — кричить, а чи просто вигукує пан такий і такий. Такий чи такий, але на людей він справляє враження чоловіка поважного, відданого рідній дружині. А наш розбійник, як на те, револьверів страшенно боїться. Одне слово, через цю свою слабість, а також тому, що він хоч-не-хоч усвідомив свою помилку, розбійник із місця сутички вшився. Боягузка дружина, уздрівши цей відступ, переможно всміхнулася. Її Віллі дістав перемогу! Одначе розбійник покидав бойовище, гордовито піднісши голову, так ніби ця битва сталася під Мариньяно