Роберт Отто Вальзер - Розбійник

ще ні. Зрештою, ніщо його і не квапило. Невже вона — злюка, ця Ванда? З цим запитанням до нього звернувся з вікна якийсь хлопчик. І розбійник у відповідь сказав дивну фразу: «Не така вона й зла, тим-то я не такий уже з нею і добрий. О, коли б непоказна якась жінка стала для мене усім на світі! Чи я взагалі коли-небудь цілими днями і тижнями милуватимусь непоказною жінкою?» Розбійник саме гортав театральну програмку, й у цю хвилину Ванда довірливо мовила: «Йди вже до мене». Коли Ванда звернулась до нього з цим любим йому запрошенням, вона була у брунатній сукні, та в ньому тепер прокидалося зовсім інше «Іди вже до мене» — таке, яке він і сам мав промовити, наче благання, бо доки ж іще йому нерозважливо марнувати дорогий такий час? Може, найнятись домашнім учителем? Губи у Ванди були трохи повні. Мабуть, через оті її трохи припухлі вуста він і втратив до неї повагу. Він, хто дуже часто кидався бігти за нею, хто кидався бігти назустріч їй, хто на бігу раптом спинявся й, завмерши, з нетерпінням очікував її наступного поруху, — він згодом сказав собі: «Вона за мною бігає». А коли Ванда ще й дійшла віку, коли носять уже довгі спідниці, то перестала йому подобатись. У ній не зосталось нічого чарівного, дзвінкоголосого, ґраційного і добропристойного. Завела вона й нову зачіску — тепер локони спадали їй аж на самісінькі плечі — і стала скидатись на принца в чужій одежі, на приблудька з якогось казкового краю — десь із Кавказу чи з Персії. Але ж на той час він уже познайомився з іншою. А двом дівчатам поклонятися однаково щиро — це неможливо. Він написав: «До другої я пішов геть розгублений, бо через Ванду щось мене раз у раз кудись гнало, і мені було навіть не втямки, що та друга тепер у моїй долі означатиме багато більше. Де тепер Ванда? Чи не мучить мене каяття через неї? Аж ніяк». До речі, йому, крім Едіт, до вподоби була і та Юлія. Однак перейдімо нарешті усе ж до Едіт.

Навіть якщо мені все ж таки і пощастить дописати цю скромну книжку, то хіба це зашкодить письменникові-лауреату Дюбі із Дюбендорфа, п’єси якого йдуть у театрах з таким величезним успіхом і повним аншлагом? Хіба ми з ним — не колеги на спільній ниві наших прагнень і домагань? І, на щастя, дечого ми таки домагаємось. Скільки ж доводиться матері клопотатись про рідних дітей! І як же добре, що дітям ці клопоти навіть не сняться вві сні! Похід до театру, на якусь оперу, колись, у свій час і в своєму місці, спливе в пам’яті рожевою мрією. Якщо не помиляюся, рожевий колір на загальному тлі виділявся своєю ніжністю і був вельми приємний для ока. Чи слушно, по-людському чинили оті дві жорстокі сестриці Штальдерки, коли таку добру, таку простодушну людину, як наш розбійник, на ніч залишали в отому незатишному ліжку? Воно було дуже тверде, наче дошка, а погляди і переконання розбійника — і про це всім відомо — м’які, мов макарони із маслом. Як же нам шкода цього нещасного мрійника, невільника жіночих очей і талій, хоч зовсім без хитрощів там, либонь, все ж не обходилось теж. Не треба було отим хваленим-недохваленим штальдерським донькам класти йому на комод хустинку із вишитими словами про те, що розважливі люди завжди тримають голову високо, тобто ніколи не занепадають духом. Ох, а як часто ж розбійник, попри все, таки занепадав духом! Хіба ж він через це нерідко ледве не падав із ніг? «Ранок мудріший від вечора» — нагадує нам цей чудовий повчальний вислів, що трапляється десь на окрайку хустинки чи скатерки. Чи не видно вже з цього, що в лоні сімейки Штальдерів наш розбійник опинився просто-таки в облозі? До поняття «облога» ми при нагоді іще повернемось. А щодо того, що розбійника просто взяли в оточення, — жодного сумніву. Лише задля того, щоб його обеззброїти, тобто позбавити гумору, цього Божого дару, люди, які не завжди могли таким даром самі похвалитись, питали: «Що сталося з вашим гумором? Куди він подівся?» Заскочений так, він мусив докладати зусиль, щоб не втратити віри у себе і зберегти самовладання. Хвалити Бога, розбійник, попри всі заклики, не обертався на обивателя чи товстошкірого адвоката, а намагався сміливо — просто уже інстинктивно сміливо — зустрічати наступний ранок, що мав бути мудрішим від вечора. І йому це вдавалося. Чи потрібно, скажімо, різника закликати своє діло робити в різницькій, пекаря — у пекарні, коваля — в кузні, слюсаря — у слюсарні, а життєлюба — любити життя, побожного — бути побожним, хлопчика — пустувати, як хлопчик? Такі заклики — стежка, на якій ремісника позбавляють утіхи від його ремесла, а зраділого — насолоди від радощів. Хіба варто увагу юнаків і юнок умисне привертати до юности? Чи є в цьому потреба? А гуморист — невже він цілісінький день має бути у доброму і лише в доброму гуморі? Адже так він обернеться на безнадійного дурня. О, як часто розбійник опісля заставав оту панну Штальдер із міною без жодного сліду від гумору! Але він не чіпав її, він не підходив до неї, щоб дорікнути їй за похмурий, зухвалий вигляд, і навіть не просив її трохи підвести голову. На жаль, у нас надто багато хто намагається вдати із себе наставника. Чи не пора вже вказати на оцю пристрасть у наших загалом вельми достойних людей — пристрасть до зайвого моралізаторства? Якщо це правда, то через таку характерну рису слід було б хнюпити голову аж до землі, адже необґрунтоване і недоречне моралізаторство може завдати великої шкоди, що, певна річ, не раз уже і траплялося. Та ба, кожен народ має ж бо власну вдачу. З цим треба покірно миритися, й так ми і робимо. Якщо я скажу кому-небудь: «Ти — дурень», то після цього він устругне яку-небудь дурницю, і в цьому можна не мати сумніву, як і в тому, що двічі по два — чотири. Хіба я, приміром, дресирую яку-небудь тварину не через те, що не виходжу за рамки переконання: тварина — це всього-на-всього дурненька тварина? Дресирування полягає у тому, що я добросовісно клопочуся про дурненьку тварину, працюю над нею, а заразом і над собою. Коли хтось освічений намагається просвітити когось неосвіченого, то