Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

Мокк відвів погляд від товаришів по алкогольному нещастю й заходився біля їжі. Спершу оздобив шматки грудинки гірками хрону, а тоді за допомогою ножа перетворив усе це на однорідне місиво. Потому злегка зітхнувши, почав поглинати підкопчене й підсмажене м’ясо із хроном, заїдаючи його чорним житнім хлібом. Пиво Гаазе змило різкий смак хрону й вудженини.

Розглядаючись по ганделику налитими кров’ю очима, Мокк слухав лайку й прокльони. Найбільш красномовними були безробітні та ображені на весь світ робітники. Раптом до їхнього лементу долучився якийсь різник, скаржачись на капіталістів-експлуататорів, які ніяк не хотіли належно поцінувати його рідкісне вміння одним махом відрубувати коров’ячу голову від тулуба.

Мокка осяяло: вечеря була несмачною не тому, що це було кепське, погано приготоване їдло, а тому, що його мучило почуття провини за невиконаний обов’язок. Слова безробітного різника вплинули на нього так само, як і прочухан від Мюльгауза: вони стали знаком і спонукою до дії.

Мокк сплюнув на підлогу гірку слину, що наповнювала вуста, витяг поліцейського нотатника й авторучку й узявся до роботи, не зважаючи на легке сп’яніння та завсідників шинку, у яких вже не було жодних сумнівів щодо професії цього елегантного кремезного брюнета з густим хвилястим волоссям.

Він глянув на нотатки, що їх він робив у «Єпископській пивниці». Прочитав ще раз: «Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні він убиває, а в інші ні?».

— Ці злочини не є випадковими, бо їх чинять у ті, а не інші дні, — прошепотів він до себе, — ніщо не є випадковим. Те, що я зустрів Софі на балу в Реґентстві, те, що в нас досі немає дітей, — він подумав про прогноз астролога Феллінґера. — Астрологи вважають, що випадковостей не буває. Феллінґер, хоча й не певен, чому цього будинку він боїться більше восени, аніж улітку, впевнений в одному: це не випадок. У страхах Феллінґера необхідними елементами є місце й час, оскільки цей будинок лякає його часом більше, часом менше. Сам Феллінґер теж не є випадковою людиною — ясновидець, сомнамбула, людина, що отримує не знані іншим сигнали.

Мокк відчував, що наближається довгоочікувана мить осяяння, що він, як колись Декарт, саме переживає свою філософську ніч і філософський ранок, коли після глупого, важкого мороку все раптом постає в яскравому світлі дійсності. «У світогляді Феллінґера ці три елементи — людина, місце й час — є невипадковими, вони закономірні, — швидко нотував він у записнику. — Чи мій випадок, справа Ґельфрерта-Гоннефельдера, може мати лише один закономірний елемент, час? Жертви не мають між собою нічого спільного: член гітлерівської партії і комуніст, делікатний музикант і слюсар, любитель історії і неписьменний! Це я знаю від моїх людей і від Мюльгауза. Отож людина, жертва злочину, на цьому етапі слідства є чимось неважливим. Якщо припустити, що убивця нас не ошукує, тоді ми напевно знаємо, що важливою є дата, бо на неї сам убивця звертає нашу увагу».

Рука в брудному нарукавнику поставила перед Мокком замовлений кухоль пива. Мокк перегорнув сторінку й миттєво заповнив її двома словами: «А місце? А місце? А місце? А місце? А місце?».

— Воно не може бути випадковим, — мовив він барменові, якого мучив Weltschmerz.[7] До дідька, місця убивств не бувають випадковими.

Ресторан Ґраєка на Ґребшенер-штрасе нічим не нагадував «Шинок Петруске». Це був солідний і порядний заклад, зазвичай переповнений спрацьованими міщанами й виснаженими повіями.

О цій відносно ранній порі діви Коринфу ще не були втомленими, а навпаки, свіжими, напахченими, сповненими надій і щонайкращих планів на майбутнє. Дві з них зазнали гіркого розчарування, оскільки Мокк і Смолож, знехтувавши їхніми принадами, розмовляли біля вікна за столиком, прикрашеним двома кулястими чарками коньяку. Одна зі знехтуваних повій сіла недалеко від них і намагалася дослухатися до розмови чоловіків.

Мокк слухав. Смолож говорив:

— З дев’ятої до другої ваша дружина перебувала в панни Пфлюґер. Грали. До них заходив будинковий сторож, такий собі Ґурвіч. Маємо на нього дещо. Торгує кокаїном. Колись я його посадив. Він був п’яний. Не певен, чи він мене не впізнав. За його словами Пфлюґер — то цнотлива Сусанна. У неї не буває жодних чоловіків, лише часом мати. З третьої до восьмої пані була вдома. Грала. Так минув день.

— Певне, ти не мав часу, щоб довідатись щось про барона фон Гаґеншталя.

— Я — ні. Але мій кузен Віллі — так. (Мокк подумки привітав себе з тим, що колись порекомендував безробітного шахтаря Вільгельма Смоложа на місце регулювальника руху в старій частині міста). Барон Філіпп фон Гаґеншталь — багатій. — Смолож зазирнув до своїх нотаток. — У нього палац у районі Борк, на Айхен-алеє, вілла в Карловицях на Андер Клоштермауер, земельні володіння під Стжеліном і стайня скакових коней, які часто виграють на перегонах. Організатор доброчинних балів. Холостяк. Доктор філософії. Майже бездоганна репутація. Псує її хіба що колишній цирковий атлет Моріц Стжельчик. Два роки тому депортований до Польщі. Повернувся. Добряча тварюка. Підозрюваний у вбивстві. Завжди супроводжує Гаґеншталя. Ми отримали зізнання однієї шльондри. Стжельчик її побив. Зламав пальці. Наступного дня вона забрала заяву.

Чоловіки замовкли, роздумуючи про невідлучного супутника фон Гаґеншталя і про те, як ускладнити йому життя. Та цього вечора Моріц Стжельчик не супроводжував свого господаря. Він стояв під монастирем і церквою Єлизаветинок на Ґребшенер-штрасе й спостерігав за освітленими вікнами ресторану Ґраєка.

Бреслау,