Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— Я чую — вони просто кричать, — зауважила Алла. — Там бійка.

— Правильно! Бійка! — переможно вигукнула мама, ніби донька досі не могла побачити й зрозуміти очевидного. — А ось бачиш того вусатого? Сивий, з вусами, глянь! — палець затулив лице чоловіка, на якого вказував. — Про нього по Росії говорили! Це — найголовніший бандера в Києві! Давно не було видно, а тут — виліз!

Позаду, у кріслі, заворочався й закректав батько.

— Дівчата, я на ваші задниці сів дивитися? Може, відійшли б?

— Дивися, Петю! Дивися, що у світі робиться! Ти колись таке бачив? Розігнати їх усіх, до чортової матері розігнати!

— Уже ж розганяли, Свєто, — батьків голос звучав примирливо. — Тобі-то що? Порядки наведуть, не переживай. На то й влада. Бити, звісно, не треба було. Я проти…

— А я — за! — мама войовничо взяла руки в боки, розвернувшись до чоловіка всім корпусом й знову заступивши йому телевізор. — Пострибали! Поспівали! Побаламутили воду! Нічого не вистрибали! Досить, усе! Баста! Ніхто їм нічого не підписав! Президент знає, що робить! Хто вони такі, аби стрибати проти президента?

— Світлано, вони спали в наметах, — зітхнув батько. — Прийшов «Беркут» під ранок. Побив до крові. Міг би просто сказати — підйом, кроком руш. Усі б розійшлися. Там теж нема дурних, ґулі собі набивати.

— Там якраз дурні й сиділи! — вигукнула мама тоном, яким зазвичай говорять ті, хто давно все знає. — І ти ж слухаєш те, що тобі показують по нашому телебаченню! А тут же всі куплені за американські гроші! Я з цікавості глянула новини на державному телебаченні. От правильно роблять люди, що не показують тих крикунів! Зате роз’яснюють народові, що робиться, чому і як! І знаєш, мені сестра вчора дзвонила з Ленінграда!

Алла звикла, що мама вперто іменує російський Санкт-Петербург на старий манір. Їй же подобалося вимовляти «Пітер». Як і саме місто: тітка Таня одружилася там із морським офіцером, і Дороші часто бували в неї в гостях, поки квитки на поїзд не почали кусатися. У чому мама, за звичкою, звинуватила націоналістів, котрі каламутять воду й нічого не роблять самі.

— Ну, дзвонила, чув, — зітхнув батько. — І що?

— А те! Те! — останнім часом мама дуже швидко заводилася, коли чіплялася політичних тем. — У нас цього точно не скажуть. Зараз, у всякому разі. А в Росії поки говорити заборонено. Тільки в Саші, — так звали тітчиного чоловіка, — є, ти ж знаєш, зв’язки в… Коротше кажучи, є зв’язки. Так ось, коли вчора вночі тут почалося, Саша подзвонив, кому треба. І там, — мама зробила багатозначну паузу, — Саші сказали: у тих, хто називав себе мирними студентами й зараз корчить із себе жертв свавілля, насправді в речах знайшли пістолети, гранати й наркотики!

— Та ну! — відмахнувся батько. — То вже Танька загнула!

— Нічого вона не загнула! — мама тупнула ногою. — Знаєш, чому про це поки не говорять? Аби паніки не було! Їм роздали наркотики. Не всім, але якійсь частині, і звеліли сидіти, чекати. Потім, за сигналом, треба було бігти на Банкову й починати штурм! Під виглядом обурених громадян, розумієш? А далі, у натовпі, вони б почали одне в одного стріляти! Уяви собі, Петю, це ж все проти влади!

— Свєто, ну сама подумай — які пістолети?! Які наркотики?!

— Не знаю, які наркотики! Я в них, слава Богу, не розбираюся! — мама знову тупнула по килиму. — Тільки ж сам бачив і чув — речі їхні, тих нібито студентів, лишилися на Майдані! Їх там же, на місці, оглянули. Не розбереш, кому що належить, тому нікого не взяли відразу. Думаєш, чого вони в церкву забігли? Маневр такий!

— Свєто, ну який маневр?!

— Такий! Почне міліція штурмувати церкву — вонятиме на весь світ! Треба, як я розумію, подумати й щось придумати. Та бач, владі ж навіть доби не дали на роздуми! Знову перехоплюють ініціативу! Заполонили центр міста! Усе одно штурмують! Диви, диви, глянь — що я говорила!

Мамин палець знову націлився на екран, показуючи батькові те, на що вже кілька хвилин, мов заворожена, дивилася Алла.

Чомусь склалося стійке враження — це коїться просто тут, за вікном. Варто вийти на вулицю, і тут же затягне лютий, невідворотний, убивчий вир подій, які Аллі ще позавчора важко було собі навіть уявити.

Хлопець зухвало махав перед беркутівцями ланцюгом, намагаючись стояти так, аби металевий кінець нікого не зачепив.

Зусібіч у напрямку беркутівської шеренги летіло каміння, невідомо, звідки принесене. Гримнуло кілька вибухів, зображення занурилося в густий білий дим.

Трохи далі, де було більше скупчення гамірного натовпу й куди посунула телевізійна камера, повільно їхав трактор із ковшем напереваги. Незрозуміло, хто і з якою метою його отуди пригнав, і взагалі — де серед білого дня взявся цей тракторець просто в серці Києва. Ще й дивом заїхав знизу на пагорб, просто на Банкову.

Знову щось вибухнуло.

Кілька чоловіків у