Паоло Россі - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

розташованого на березі річки, де на мене чекала Олівія, наші зуби почали рухатися в одному ритмі, ми невідривно слідкували одне за одним, обмінюючись напруженими поглядами, як ті дві змії. Змії, однакові у гарячковому бажанні проковтнути одна одну, що водночас усвідомлювали жагу іншої проковтнути її, щоб потім перетравлювати та безперервно споживати у процесі споживання та травлення універсального канібалізму, який несе в собі частку всіх любовних стосунків і змітає межі між тілами і sopa de frijoles, huachinango a la veracruzana та enchilade[78]»[79].

Існує велика кількість книжок, присвячених канібалізмові. Певна добірка таких книжок, написаних у 20-х роках минулого століття, що викликали чималу — нерідко пристрасну — полеміку, коли у моді була «відмова визнання існування», заслуговують окремого детального розгляду. На тлі цих подій, як то сталося в Італії з футуризмом, позитивізмом, ерудицією, реалістичним мистецтвом, історичним методом, буржуазним менталітетом, демократією, у них убачали абсолютне зло, яке слід знищити. Найвідоміша з цих праць — «Антропофагічний маніфест» (1928) — належить бразильському поетові та полемістові Освальдові де Андраде. В ній він пропонує канібалізм як можливий вихід для Бразилії у пошуках власної національної ідентичності, тобто супротиві політичному та культурному засиллю європейців. У цьому творі автор веде мову про Карибську революцію, ще масштабнішу за Французьку. Він стверджує, що європейці, які висадилися на берегах Бразилії, «були не хрестоносцями, а втікачами з того суспільства, яке ми зараз їмо»[80]. Європейську цивілізацію, стверджували бразильські модерністи, слід не відкидати, а вбирати, перетравлювати і переробляти. Канібалізм є вираженням такого твердження: «європейця слід проковтнути». Скандал і провокація стають найкращим засобом для поширення нових ідей. Наприкінці того маніфесту Андраде, який було опубліковано у першому номері (травень 1928 року) «Revista de Antropofagia» («Журнал Антропофагії»), проставлено таку дату: «Рік 374-й від проковтування єпископа Сардіньї ». Цього єпископа дійсно з’їли у 1554 році.

Такий образ живлення мав насправді шалений успіх. Він став символом. Про нього говорили багато, неодно­разово й у різних країнах. Ось лише один приклад: 2 травня 1996 року в Науково-дослідницькому центрі театрального мистецтва в Мілані було представлено «тотемічну, до-логічну виставу, пов’язану з диким мисленням» під керівництвом Мауріціо Пароні де Кастро (бразилець із Сан-Паоло, тоді йому виповнилося тридцять п’ять років), у якій він на підтримку свого меню приводить цитату з «Маніфесту» 1928 року: «Нас об’єднує лише антропофагія. В соціальному плані. Економічному. Філософському». Той маніфест, як ми вже казали, завершувався поїданням єпископа. У статті, яка анонсувала виставу в 1996 році, опублікованій в газеті «Corriere della Sera» від 19 квітня того ж року, написано: «Для тих, у кого міцний шлунок і нерви», тому що вистава, яку буде запропоновано міланцям 2 травня, — «приголомшливий з гастрономічної точки зору досвід: їсти та смакувати собі подібних»[81]. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна постійно повторювати: цей сплеск антропофагії несе в собі лише символічний зміст, пов’язується з асиміляцією інших культур, з метафоричним «перетравлюванням» цивілізацією чогось їй чужорідного. Та все ж звернімо увагу на його рекламно-публіцистичний зміст; важко не пригадати у цьому контексті фройдівське визначення табу: прадавня заборона, встановлена владою та спрямована проти основних найсильніших бажань людських істот.

Царина канібалізму в наш час, як і до цього, сповнена спорів і полеміки, а стосовно до примітивних культур існує багато різних, зазвичай протилежних поглядів. Та все ж слід визнати, що останнім часом ми, поза сумнівом, маємо набагато більше інструментів для вивчення поведінки представників давніх культур. Як зазначив Карл Дж. Райнхард[82], вивчення копролітів, тобто прадавніх викопних екскрементів, що збереглися до наших днів завдяки зневоднюванню або мінералізації, дає змогу вченим встановити як особливості харчування, так і ті види паразитів, які існували в епоху первісних культур. Райнхард заявив, що за допомогою цього методу йому вдалося відбілити ім’я прадавнього народу — анасазів, що жили на території плато Колорадо після 1200 року до н. е. (їх ще називають «доісторичним народом», від якого походять сучасні корінні жителі Америки), яких звинувачували в особливій жорстокості та схильності до канібалізму.

Гадаю, що мають рацію ті історики, які разом із Марією Джузеппіною Муцареллі[83] стверджують, що тему канібалізму треба переглянути, переборовши для цього в собі небажання визнати існування такої поведінки у наших пращурів, яка може нам не подобатися або нас збентежити. У 1185 році в Константинополі імператора Андроніка Комніна віддали для поїдання жінкам, «які розділили його на шматки, маленькі, як горох, і з’їли до останньої кісточки та жили»; в 1343 році у Флоренції герцог Афінський віддав Ґульельмо з Ассизі та його сина Ґабріеле на розправу розлюченому натовпові, і дехто «їв сирим і вареним їхнє м’ясо»; в 1476 році у Мілані жителі міста з’їли серце Андреа Лампун’яні, який здійснив замах на герцога Ґалеаццо Марію Сфорца; в 1488 році у Форлі тіла змовників проти синьйора Джироламо Ріаріо з’їв натовп[84]. Дев’ята оповідка четвертого дня «Декамерона» Джовані Боккаччо починається такими словами:

«Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з