Крістіна Бердінських - Єлюди. Теплі історії з Майдану

навіщо він ходить на Майдан. «Я думаю, Україна зміниться після цього», – коротко відповів він і заплакав. Стало дуже незручно, адже хотілося подякувати пану Івану за добру справу, а не доводити його до сліз.

Таких людей точно не зламати. Вони нічого вже не бояться і стоятимуть заради майбутнього своїх дітей і онуків.

22 сiчня 2014

Я спілкувалась із Сергієм Нігояном 3 січня о 19:45 (подивилася час на фото) для цього проекту. Мені порадили поговорити з ним люди, які живуть у наметах на Майдані. Сказали, що він хороший і відкритий хлопець. Я не знала біографії Сергія, нічого про нього не знала! Але на мене він справив якнайкраще враження. Знайшла диктофонний запис нашої розмови. Сьогодні Сергій помер від чотирьох вогнепальних поранень, які він отримав на вулиці Грушевського. Вічна пам’ять і дякую тобі за все, що ти зробив для Майдану.

Сергій:

– Ви попередьте, коли починаємо [запис размови].

– Попереджаю. Починаємо. Мене звати Крістіна.

– Мене Сергій. Я з Дніпропетровська.

– Скільки тобі років?

– Мені цілих двадцять років.

– Як давно ти приїхав?

– Я виїхав сьомого грудня з Дніпропетровська. З восьмого грудня стою на посту.

– Бачила, ти стоїш в охороні, помічала тебе і на Мальтійській кухні, ти там рубаєш дрова.

– Я їм допомагаю у вільний час. На Майдані немає такого «ці наші або не наші». У моєму розумінні тут усі повинні бути єдині. Без цього перемоги не здобути.

– Що ти ще робив? Я бачу, ти постійно чимось зайнятий.

– Стою в охороні і допомагаю на кухні. Крім цього, ходжу й спілкуюся зі щирими українцями. Мені подобається українська мова й українці, тому що я народився тут і буду серед них жити. Це мій обов’язок.

– Де ти живеш? У наметі?

– У наметі або в Будинку профспілок. Там, де знайдеться вільне місце.

– Я часто спілкуюсь із хлопцями, такими, як ти. Тими, хто приїхав давно. Не втомився?

– Не втомився. У мене інколи виникає думка, що немає жодного прогресу. Але якщо буде небезпека, я стоятиму в перших рядах.

– Як довго ти спиш?

– Раніше дванадцятої не лягаю. Але сплю, усе нормально, удень інколи теж сплю. Завтра збираюся поїхати додому. Четвертого січня поїду, а сьомого вже повернусь.

– Ти приїхав сам?

– Сам.

– А як родина поставилася до цього?

– Родина не знала, поки я не зателефонував їм із Майдану. Я сам із села. Виїхав із сусідом до міста – він мене підкинув.

– З якого ти села?

– Село Березнуватівка Дніпропетровської області. Сусід довіз мене до Дніпропетровська. А там я сів у маршрутку. Годину-півтори їздив по місту, шукав, де збирається Майдан, де збираються люди. Я ходив, шукав, шукав – і нікого не знайшов. Вирішив піти на залізничний вокзал. Подумав, чого чекати? Купив квиток до Києва. Через кілька годин сів і поїхав.

– І потім зателефонував родині?

– Я через два дні зателефонував батьку. Він запитує: «Де ти?» Я відповідаю: «На Майдані». Батько запитує: «У Дніпропетровську?» Я відповідаю: «У якому Дніпропетровську? У Києві». А він мені: «Куди ти? Навіщо? Дивись в жодні сутички не устрявай». Я не надто беру участь у таких речах. Це мені не потрібно, тому що ніхто про мене не подбає, крім мене самого. Хоча ходили з однією дівчиною з Одеси до хлопців із Внутрішніх військ, вони стоять на Банковій, спілкувалися з ними. Там також стояла людина іншої національності, він відкрито мені сказав: «Нам дали наказ. Ми не можемо інакше. У нас діти, ми же вас не б’ємо, б’є «Беркут». Ми просто стоїмо. Нам дали наказ, загнали нас сюди у глухий кут».

– Чому ти приїхав на Майдан?

– Я дивився по телевізору, що відбувається на Майдані, не спав ночами, стежив за новинами. Потім вирішив поїхати. Це моє майбутнє також.

23 сiчня 2014

Учора й сьогодні в Інтернеті обговорюють