Бен Ааронович - Річки Лондона

стояв чоловік, який тримав у руці дерев'яну палицю завдовжки щонайменше півтора метра. Він важко дихав ротом.

Найтінґейл не вагався. Він кинувся вперед, нахиляючись, вочевидь маючи намір завалити чоловіка. Я теж кинувся, розраховуючи притиснути до землі руки чоловіка після того, як той упаде. Але чоловік різко розвернувся й недбалим ударом тильною стороною руки відкинув Найтінґейла так, що той ударився об поруччя.

Я дивився прямо на його обличчя. Я припустив, що це Брендон Купертаун, але бути впевненим у цьому було неможливо. Одне з його очей я бачив, але великий клапоть шкіри навколо носа відірвався й прикривав друге око. Замість рота в нього була кривава паща, в якій були білі цяточки розтрощених зубів і кісток. Я був настільки шокований, що перечепився й упав, і це врятувало мені життя, бо палиця, якою змахнув Купертаун, пройшла вище моєї голови.

Я вдарився об підлогу, і той покидьок пробіг наді мною, наступивши ногою мені на спину, від чого мені перехопило подих. Почувши, що його ноги гупають по сходах, я перевернувся й зміг стати навкарачки. Під руками в мене було щось мокре та липке, і я збагнув, що через сходовий майданчик і далі сходами вниз іде рясний кривавий слід.

Внизу, в передпокої, щось гепнулось.

— Вставайте, констеблю, — сказав Найтінґейл.

— Що це, трясця, було?! — спитав я, коли він допомагав мені підвестися.

Я дивився вниз, у передпокій, куди Купертаун, чи хто це в біса був, упав — на щастя долілиць.

— Не маю жодної гадки, — сказав Найтінґейл. — Тримайтеся далі від крові.

Я спустився сходами. Свіжа кров була яскраво-червона, артеріальна. Напевно, вона лилася з дірки на обличчі Купертауна. Я нахилився й боязко торкнувся його шиї, намагаючись намацати пульс — нічого.

— Що трапилося? — спитав я.

— Пітере, — сказав інспектор Найтінґейл. — Відійдіть від тіла й обережно вийдіть надвір. Ми вже й так забагато слідів на місці злочину залишили.

Ось навіщо потрібні всі ці процедури, тренування, муштра — щоб можна було на автоматі робити те, про що твій мозок думати не в змозі — спитайте будь-якого солдата.

Я вийшов надвір, на денне світло.

В далечині чулися сирени.

Розділ 3
Фоллі

Інспектор Найтінґейл наказав нам з Леслі зачекати в садку й пішов назад до будинку, щоб переконатися, що там нікого не немає. Леслі залишила свою куртку на дитині, тож тепер тремтіла від холоду. Я хотів був зняти свою куртку, щоб запропонувати їй, але вона зупинила мене.

— Вона в крові, — сказала дівчина.

І точно: рукави були вимазані кров'ю. А ще кров була на колінах моїх штанів. Я відчував мокрість у тих місцях, де вона просочилася крізь тканину. Кров була й на обличчі Леслі: залишилася навколо губ після спроб зробити штучне дихання. Вона помітила, що я дивлюся.

— Я знаю, — сказала вона. — Я досі смак у роті відчуваю.

Ми обоє тремтіли, і мені хотілося кричати, але я був переконаний, що заради Леслі мушу бути сильним. Я намагався відволіктися, але червоні залишки обличчя Брендона Купертауна постійно поверталися до моїх думок.

— Гей! — сказала Леслі. — Тримайся.

У неї був стурбований погляд, який став ще більш стривоженим, коли я захихотів — я не зміг утриматися.

— Пітере?

— Вибач, — сказав я. — Але ти намагаєшся бути сильною заради мене, а я намагаюся бути сильним заради тебе, а… Ти не розумієш? Саме так людям вдається витримати цю роботу.

Я опанував своє хихотіння, і Леслі криво посміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — У мене не буде істерики, якщо її не буде в тебе, — вона взяла мою руку, потиснула її і відпустила.

— Як ти думаєш, наша підмога може йти з Гемпстеду пішки? — спитав я.

Першою приїхала карета швидкої медичної допомоги. Медики помчали в садок і двадцять хвилин марно намагалися реанімувати дитину. Медики з дітьми завжди так діють, і їм байдуже, що це порушує місце злочину. Краще їм не заважати, бо зупинити їх усе одно неможливо.

Коли медики лише починали, прибув повний фургон полісменів, які почали снувати туди-сюди. До нас обережно наблизився сержант: він подумав, що ми — перемазані кров'ю цивільні, тобто потенційні свідки.

— З вами все гаразд? — спитав він.

Я не зміг нічого сказати — питання здавалося надто дурним.

Сержант подивився на медиків, які досі намагалися врятувати немовля.

— Ви можете сказати мені, що трапилося? — спитав він.

— Відбувся серйозний нещасливий випадок, — сказав, виходячи з будинку, Найтінґейл. — Ви, — сказав він, указуючи на першого-ліпшого констебля, — візьміть ще одну людину, обійдіть будинок і стежте, щоб ніхто не зайшов і не вийшов.

Констебль схопив одного з товаришів і помчав виконувати наказ. Сержант хотів був спитати в Найтінґейла документи, але той не дав йому й рота розкрити.

— Перекрийте вулицю через десять метрів від будинку в обох напрямках, — сказав він. — Преса може з'явитися будь-якої хвилини, тож зберіть достатньо людей, щоб стримати їх.