Бен Ааронович - Річки Лондона

Сержант не віддав йому честь, бо ми ж поліція, ми не віддаємо честь, але коли він розвернувся й покрокував геть, здавалося, що він на параді. Найтінґейл подивився на мене та Леслі. Співчутливо кивнувши, він розвернувся до одного з констеблів, що залишилися, й почав давати накази.

Незабаром після цього з'явилися ковдри, для нас знайшли місце у фургоні, в руки сунули гарячий чай з цукром. Ми пили чай і мовчки чекали на наступну сцену.

Старший детектив-інспектор Сівол доїхав до Даунширу менше, ніж за сорок хвилин. Зважаючи на суботні затори, це означало, що він мав їхати з сиренами та проблисковими маячками від самої Белгравії. З'явившись у бічних дверях фургона, він насуплено подивився на мене та Леслі.

— Ви нормально почуваєтеся? — спитав він.

Ми обоє кивнули.

— Нікуди, трясця, не йдіть звідси! — сказав він.

Про те, щоб піти, годі було й мріяти. Коли починається велике розслідування, це так само захопливо, як дивитися в повторі реаліті-шоу, тільки сексу та насилля менше. Злочинців ловлять не геніальною дедукцією, а завдяки тому, що якийсь бідолаха цілий тиждень вишукує всі магазини, де продається певна модель взуття, а потім перевіряє в кожному з них записи камер відеоспостереження. Хороший старший детектив-інспектор робить так, що його команда розставляє всі крапки над «і», не в останню чергу для того, щоб якийсь спритник в адвокатській перуці не зміг знайти у звинуваченні якусь шпаринку, встромити туди кредитну картку звинуваченого й усе зіпсувати.

Сівол був одним з найкращих, тож спочатку нас відвели по черзі до намету, який криміналісти напнули біля головної брами. Там ми зняли з себе весь одяг, крім спідньої білизни, а замість нього вдяглися в стильні комбінезони. Дивлячись, як мою улюблену куртку пхають у пакет для доказів, я збагнув, що ніколи не цікавився тим, чи повертають колись такі речі. А якщо навіть їх мені й повернуть, то чи відправлять їх перед цим до хімчистки? З наших облич і рук зняли зразки крові, а потім люб'язно дали нам серветки, щоб ми змогли витерти з себе решту.

Потім ми знову повернулися до фургона, де на нас чекав обід з магазинних бутербродів, які виявились досить смачними, бо це ж був Гемпстед. Виявилося, що я зголоднів, і саме коли я збирався був попросити добавку, у фургон до нас заліз старший інспектор Сівол. Через його вагу фургон покосився на один бік, а ми з Леслі несвідомо зіщулилися, притиснувшись до спинок сидінь.

— Як ви двоє почуваєтеся? — спитав він.

Ми сказали йому, що з нами все гаразд і ми готові знову сідати на коней і братися до роботи.

— Це, звісно, брехня, — сказав він, — але вона, принаймні, переконлива. Зараз вас відвезуть до відділку в Гемпстеді, де мила пані зі Скотланд-Ярду вислухає ваші свідчення — кожного окремо. І хоча я прихильник правдивості в усьому, я не хочу, щоб у ваших клятих свідченнях була хоч крихта клятого лайна про вуду та «секретні матеріали». Зрозуміло?

Ми підтвердили, що він виклав свої погляди дуже ясно.

— З точки зору всіх, окрім нас, до цієї халепи ми потрапили шляхом звичайних, бля, поліцейських процедур, і цим же шляхом ми, бля, з неї виберемося!

Скрипнувши ресорами фургона, він пішов.

— Я правильно зрозумів: він щойно попросив нас брехати старшому офіцерові? — спитав я.

— Ага, — сказала Леслі.

— Я думав був, що мені почулося, — сказав я.

Тож решту цього дня ми провели в різних кімнатах для допиту, даючи лжесвідчення. Ми подбали про те, щоб наші розповіді загалом збігалися, але було й багацько правдоподібних розбіжностей. Ніхто не вміє давати лжесвідчення так добре, як полісмени.

Закінчивши брехати, ми знайшли собі в казармі уніформу (що вже була у вжитку) та поїхали назад, до Даунширу. Серйозний злочин у такому районі, як Гемпстед, завжди стає хітом новин, і ЗМІ з'являються в повному складі; не останню роль у цьому відіграє те, що половина репортерів можуть прийти сюди з дому пішки.

Ми випустили підозріло тихого Тóбі з «Хонди», а потім впродовж години чистили після нього заднє сидіння, і лише тоді поїхали, не зачиняючи вікна, назад до відділку. Сильно сварити собаку ми не могли, бо це ж через нас він був весь день замкнений у машині. Ми купили йому в Мак-Дональдсі «Happy Meal», тож, напевно, він нас вибачив.

Повернувшись до моєї кімнати, ми допили залишки пива. Потім Леслі роздягнулася й лягла в моє ліжко. Я ліг позаду неї й обійняв її. Вона зітхнула й пригорнулася до мене. У мене встав, але вона була надто вихована, щоб прокоментувати це. Тóбі зручно влаштувався в кінці ліжка, скориставшись нашими ногами як подушкою, і ось так ми всі троє і заснули.

Коли я наступного ранку прокинувся, Леслі вже не було, а мій телефон дзвонив. Я взяв слухавку — телефонував Найтінґейл.

— Ви готові повернутися на роботу? — спитав він.

Я сказав, що готовий.

Знову на роботу. Знову до Криміналістичної М'ясарні Іена Веста, де нам з інспектором Найтінґейлом було призначено екскурсію по жахливих пораненнях Брендона Купертауна. Мене було представлено Абдулу Хакк Валіду — жвавому рудуватому чоловікові п'ятдесяти з гаком років, який говорив зі слабким шотландським акцентом.

— Доктор Валід займається усіма нашими особливими випадками, — сказав Найтінґейл.

— Я займаюся криптопатологією, — сказав доктор Валід.

— Салям, — сказав я.

— Ас-Саляму