Світлана Горбань - Зодчий із пекла

— Так. Іноді й удвох, вночі. Як Афанасьєв скаже чи хазяї. Тільки зараз Панчук ногу зламав, то ми і вночі по одному. Доки одужає.

— Вас коли змінять?

— Увечері, в восім.

— Тоді походимо по території разом, — Кінчев нарешті почав їсти. Борщ іще не вичахнув, і він із приязню подивився на на Щукіну, яка енергійно, але без метушні наливала компот у великі розмальовані квітами чашки.

— Тоді я той… Піду вже… Якщо ви не проти.

Ані Кінчев, ані його помічники не заперечували, й охоронець Гапченко сам відніс тарілку із залишками плову до мийки, стоячи проковтнув компот і випарився з кухні.

— Нервує молодий чоловік, — промовив слідчий, ні до кого окремо не звертаючись. — Якийсь занадто напружений.

Ставлячи перед ним плов і компот, Надя Щукіна відповіла:

— Усі ми сьогодні нервуємо. Такий день важкий, стільки переживань.

Забрала порожню супову тарілку й додала:

— Дуже Алінку жалко. Всі її любили… І ось так…

Кінчев запросив на оглядини парку й Мішу Шермана:

— Ходімо, студенте, подихаєш повітрям провінції. Виключно корисне, я б сказав — цілюще повітря. Це тобі не столиця з її смогами.

— Так, екологічна обстановка тут непогана, особливо відчувається відсутність вихлопних газів.

Вони одягнулись і вийшли з особняка через головний вхід.

— Темна справа, шеф! — Міша явно наслідував героїв американських трилерів. Але й Кінчев не з дуба впав, у відповідь він також похизувався знанням новинок кіномистецтва:

— Темна — не темна, а розгрібати нам, — він навіть досить талановито зобразив на своєму довгастому обличчі похмурий вираз типового голлівудського шерифа.

Вони зійшли з невисокого ганку й попрямували до сторожки — невисокої цегляного будівлі, що вартувала біля розчахнених мережаних воріт. Від палацу до них було не менше п’ятдесяти метрів.

— Шкода, що не я того охоронця допитував, — крізь зуби процідив Міша, і Кінчев ласкаво спитав:

— Чому?

— Чує моя душа: це він. Це він дівчину замочив.

— А як щодо доказів?

— Він боїться!

— Само собою. Він же повинен був охороняти будинок і все, що в ньому. Але роззявив рота. А ще для вбивства непогано би мати мотив.

— Та скільки завгодно!

— Наприклад?

— Ревність! Помста! І ще…е-е-е… Вона могла бути свідком злочину!

— Якого? Жодного вартого уваги злочину в радіусі ста кілометрів не зафіксовано. Хіба що покража копійчаного стола, але, мабуть, це зробив підпилий сусід.

— Так… Але щось повинно бути… А що в протоколі?

— Все нормально. Сидів у сторожці, обходив територію, — Кінчев закурив, майстерно черкнувши пластмасовою запальничкою. Міша також поліз до кишені по цигарки.

— А давайте тут засаду влаштуємо.

— Це навіщо ж, пхе-пхе?

— Злочинці іноді повертаються на місце злочину!

— Угу, і, повертаючись, він не забуде почепити на груди значка: дивіться, люди добрі, радій, міліціє, це я, пхе-пхе, той самий, кого ви шукаєте.

— Смієтесь?

— Звісно. Людей у нас на засади не вистачить.

— А давайте — я.

— А ти сьогодні ляжеш спати раніше, виспишся і завтра раненько підеш на вулицю 50-річчя СРСР, дім дванадцять. І будеш розслідувати там справу про зникнення з подвір’я саморобного стола з металевою стільницею. Про що заявила сьогодні громадянка Блюмкович.

— Ну ось…

— Не «ось», а «буде виконано». Це справа анітрохи не гірша за інші. Побоююсь, що там замішаний тіньовий бізнес, пхе-пхе. Незаконне збирання металобрухту. Підпільні приймальні пункти. Їх шукати потрібно, доки не прохолов слід. І при цьому, пхе-пхе, дуже обережно, там круті хлопці працюють, за свій бізнес горлянку переріжуть, — продовжуючи курити, Кінчев розчахнув двері в сторожку.

Охоронець Микола Гапченко сидів з газетою «Факты», по-домашньому знявши куртку. Побачивши співробітників слідчих органів, сіпнувся так, що розірвав газету.

— Я оце… Я тут трохи… Ось… — промимрив він розгублено.

Кінчев мовчки оглядав приміщення, повертаючи туди-сюди масивну оправу з товстими склом й не забуваючи час від часу добросовісно затягуватися димом. Міша Шерман старанно копіював ці дії, але відсутність окулярів позбавляла його необхідної солідності.

Сторожку, крім стола, умебльовували ще два стільці, доісторична залізна вішалка з гачками з товстого дроту, чималенька поличка для ключів та пластмасовий будильник на батарейках. На підвіконні — старий магнітофон з поламаними ручками й неохайна стопка касет до нього, деякі — без футлярів. Зі стелі звисала лампочка без абажура, дощата підлога пофарбована звичайною коричневою фарбою, а на свіжепобіленій стіні — плакат-календар з Андрієм Шевченком та глянцеві реклами шоколаду й мінеральних вод. Сидячи спиною до входу, охоронець міг бачити з вікна і дорогу — просто перед собою, і високу чавунову огорожу — праворуч та ліворуч.

Гапченко підвівся й шарпнувся за курткою:

— Я покажу вам… територію.

— Ми не поспішаємо, — загадково відповів Кінчев і знову зробив паузу. Далеко-далеко щось стукало, поблизу каркнула ворона.

Гапченко зім'яв газету й кинув у пом'яте оцинковане відро, яке скромно заступало кошик для сміття й тому ховалося у куточку за столом. У Міші Шермана загорілися очі й витягнулося обличчя. Слідчий спитав буденним тоном:

— Огляд звідси непоганий, так?

Гапченко ковтнув і відповів досить виразно:

— А що ж… Вікна на три боки. А двері, вони в бік дому. Шибки помили недавно. Ця ж… Аліна і мила, щоб видно, значить, було.

— Ви з Аліною дружили?

— Ну, не так, щоб дуже… Але й не сварилися… Ніколи. В нас добрі стосунки… були.

— Ви зустрічалися з Аліною Зачепою після роботи?

— Ні! Тобто… Ми, звісно, зустрічалися. Ну, там, з компанією… І так…

— Мали з нею фізичну