Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

заколисували слух. І серед цього маленького світу для тебе, й тільки для тебе, котрий затишно розлігся на тапчані під тінню розкішних оливкових дерев, неподалік на багатті смажать рибу, що тільки-но плавала зграйкою в басейні, і на яку ти, мов середньовічний султан, вказав пальцем. І ось риба чудово приготовлена. А скільки всякої запашної зелені до неї: їж — не хочу! І за все це ти платиш зовсім небагато: ціни — божеські; а коли йдеш, тобі дякують, чемно проводжаючи до самої хвіртки оливкової саду, повного голосів екзотичних комах. А турецька спека так і струмує між масляно-сріблястим листям оливок…

— Така злива вперіщила… — ніби ненароком констатує моя супутниця, яка на хвильку вигулькнула з-під широкої, чорної, мов ніч, парасольки, вдивляючись кудись угору, звідки нестримно обрушився на нас дев'ятий вал небесної стихії.

— Це — не на одну годину, і не на дві… Може, нам все-таки повернутися до готелю? — обережно пропоную я, щоб не зіпсувати залишок вечора під проливним дощем. Розумію, що в душі моєї супутниці триває внутрішня боротьба: вона вирішує, що їй робити далі?

Раптом цей вечір виявиться для нас із нею останнім? Адже Дарина може хоч завтра виїхати, залишивши мене одного. Чи він стане початком нових, спокійних, зовсім інших вечорів?… Мені здавалося, я був готовим прийняти будь-яке її рішення; а вона чомусь думала, мучилася, пручалася…

— Ні! — твердо відповіла промерзлим голосом. — Я вирішила ще погуляти. Рано повертатися до того, що вже відомо наперед! Не хочеться! Мені більше до душі незнайоме, незвідане…

— Гаразд, тоді сховаємося під тент. Бачиш, він там, на іншому боці парку?

Розташувавшись під тентом, ми виявили, що не одні. Відчувши присутність людей, із дерева над нами каркнула самотня ворона — змерзла, мабуть, не менше за нас.

— Тільки цього ще не вистачало, — пробурчала невдоволено Дарина. — Кажуть, погана прикмета…

— Мене це не лякає!

І ми мимоволі почали видивлятися в гіллі нічну весталку. Однак у гущі листя, ледь потривоженій осіннім листопадом, не так легко було помітити скоцюблену негостинну істоту. Втім, наразі стало тихо; і ми заспокоїлися, припинили шукати ворону.

— Може, вона нас більше не турбуватиме? — стенув плечима.

Тиші, яка запанувала на кілька хвилин, доки моя супутниця викручувала свій носовичок, яким користувалася, мов промокашкою, вистачило для того, щоб я знову згадав про можливі наслідки нашої любовної історії тут, у шведській глушині, де плітки — така ж звичайна справа, як де-небудь на Рязанщині. Ясно, що моє кохання до юної росіянки без уваги не залишиться. Надто вже все очевидно! А мій найкращий друг Ронні — мешканець великого дружного села, де й мене донедавна вважали своїм хлопцем. Однак приїзд панночки з Росії — неабиякий привід для пікантних чуток. Тож у селі тільки ледачий не знав про наші стосунки. Пояснюється така цікавість дуже просто — я завжди був там бажаним гостем…

* * *

Вотчина Ронні ховається в лісі, далеко від великих доріг. Де ж іще жити любителям усіляких пліток, якщо не в такому місці? У селищі поблизу автомагістралі завжди є чим зайнятися: якщо не торгівлею, то хоча б розбоєм; а плітки — доля маленьких, віддалених сіл. Недарма така глухомань, як Персон, споконвіку славиться не лише своїми казкарями, але й язикатими феськами.

Чув, що Кеннет, наш спільний приятель-швед, уже встиг, між іншим, пожартувати там щодо нас із Даринкою, натякнувши на «любовний трикутник». Ці начебто безневинні слова товариша — немов бальзам для торохтійки Карін, ще однієї знайомої, знаменитої на всю округу тим, що здатна з дохлої мухи зробити справжнього слона. Хоч цього разу Кеннет неабияк ризикує, адже незабаром Карін може поцікавитися: а де ж обіцяна інтрига? Все-таки втрьох нас ще ніхто не бачив! Тут і з’ясується, що приятель передав куті меду…

Цікаво: чи здасться тоді Кеннет? Напевне, ні, не повинен! Як завжди, чіплятиметься за будь-яку дрібницю, аби не зізнатися в тому, що без пліток йому страшенно нудно в своїй дірі. Але тепер, мабуть, він загрузне глибше, ніж будь-коли! До дна сьорбатиме рідку кашу, яку сам так необачно заварив. Ось тоді й настане пора розплати, бо язиката Карін у спокої знайомого вже не залишить: доведеться відповідати за свою вигадку! Ну, й по заслузі йому…

Мої спогади про тихе село, де бурхливо обговорюють особисте життя кожної людини, перервала Даринка:

— Ти кудись запропастився… Про що замислився?

— Про любов. Про що ж іще?…

Вона уважно вслухалася в шелест листя і розсміялась:

— Який жах!

— Авжеж, — погодився я, начебто допускаючи, що кохана прочитала мої думки, — все це не зовсім романтично. І мені здається, краще одружитися, інакше нам не уникнути різних пліток.

— Одружуватися, щоб уникнути пліток? Але я ще не вагітна! До того ж мені не подобається виходити заміж. Це нудне заняття. Особливо пригнічує кінцевий результат: треба ставати люблячою дружиною, далі — матір'ю, а там, кажучи по-російському, і справжньої бабою! Ні, це не по мені!

— А мені все це подобається, і хочу бути одруженим на тобі. Тим більше, коли Кеннет і Карін поважають лише одружених. Інакше, який взагалі сенс одружуватися в цій глушині?!

— Залишимо Кеннета й шведську глушину в спокої. Поговоримо про нас із тобою.

— Давай! — погодився я з деякою тривогою.

Вона тут же поспішила додати:

— Але про нас із тобою ми вже набалакалися. Давай краще помовчимо…

— Давай тоді поговоримо про погоду. Дощ намагається нам щось сказати… Може, підкаже щось розумне.

— Немає дощу розумнішого за мене! — прорекла Даринка з пафосом, і сама засміялася.

— Чим не предмет гордості для майбутнього чоловіка: атмосферні опади — дурніші моєї обраниці! Лише скажи, що виходиш за мене…

— Тільки якщо ти чесно зізнаєшся, навіщо хочеш одружитися на мені? Хіба тут, у Швеції,