Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

була під цим оглядом тверда і немилосердна. Як тільки такий сторож побачив через віконце (вовчки) у дверях, через яке заглядав щомінути, що хто-пебудь з вязнів спить зі схованими під накривалом руками, він негайно відчиняв з шумом і гуком важкі двері до камери та прикликав дотичного вязнн гостро до порядку. Розуміється, що тоді будилися всі вязні в камері, і вони у власному інтересі вимагали від свого товариша, нерідко дуже різко, а то й з проклонами, щоб не позбавляв їх нічного сну. Не було ради: треба було терпіти й мучитись і тримати руки серед найбільших морозів на накривалі, бо такий був припис на Лубянці!

Та всі ці наші тілесні терпіння були нічим у порівнянні з терпіннями моральними. Майже кожний вязень, з яким я говорив на Лубянці, переживав важкі моральні муки передовсім у звязку зі справою, яку проти нього вели, та з ходом слідства взагалі. Майже кожний терпів нишком, побоюючись не тільки за свою долю, але й за долю своєї рідні. Скільки ж то я наслухався там про трагічну долю жінок та дітей засуджених вязнів! Їх ситуація справді жалюгідна. І саме ця непевність та страх за долю власну, а ще більше за долю жінки й дітей, яких після засуду їх кормителя, як найближчих членів рідні репресованого, чекає життя повне злиднів та наруги, дошкулювали багатьом вязням куди більше, як терпіння фізичні. Це те, що поза СССР невідоме ніде у світі: щоб вся родина відповідала за кожного свого члена.

У звязку з цим хочу сказати вже тут хоч кілька слів про ту найстрогішу у світі ізоляцію, якою охоплені всі вязні на Лубянці. Це така жахлива ізоляція (відокремлення) від усього зовнішнього світу, що їй навіть приблизно подібної ніде у світі не знайти. Вже першого дня свого побуту на Лубянці я з найбільшим здивуванням почув, що більшість співвязнів сидить у слідчій вязниці по 10, 15, 20 і більше місяців. Щось таке було навіть у Польщі неможливе. А пізніше я зустрівся в інших камерах Лубянки з такими вязнями, що мали за собою вже 28 і навіть 32 місяці слідчої вязниці, і ще не видно було кінця їх справи. Як я зрештою переконався на собі самому, слідчі в СССР мають завжди час і ніколи не спішаться. Їх ні трохи не обходить, скільки здоровя й нервів коштує таке проволікання та відкладання справи нещасного вязня, що є під слідством.

Неупереджений читач може вчутися хоч до деякої міри в положення такого підсовєтського вязня, що є під слідством, коли усвідомить собі бодай на хвилину, що то значить бути відірваним та відокремленим цілковито не тільки від найближчої рідні, але й від усього зовнішнього гніту. І то не впродовж тижня чи місяця, а впродовж довгих-довгих місяців, які складаються на роки! Справжні Танталеві муки переживають такі нещасні люди, що від моменту їх арештування аж до закінчення слідства і засуду (бо засудом кінчається там щонайменше 90 % справ!) не можуть подати найменшої вістки ні про себе до рідні, ані добитися якоїнебудь вістки від своїх найближчих. А так, як було на Лубянці, то всі вязні були найстрогіше ізольовані по тільки від усього зовнішнього світу, але й від всіх інших вязнів великої тюрми, поза своєю камерою. А що камери там малі (на 3-6 осіб) і люди сидять у слідстві довгими місяцями, а то й роками, то й рух у камерах мінімальний. Буває нераз півроку і довше, поки когось з вязнів заберуть з камери і на його місце прийде інший з вістками зі світу. А як це буде вязень з іншої камери, то треба чекати дальших кілька місяців на прихід якогось вязня «зі світу», щоб довідатися щонебудь про світові і внутрішньо-російські події. Але ніякий новий вязень не принесе вам вістки про вашу рідню чи ваших найближчих — і ви терпите далі нестерпні муки.

За мого довгомісячного побуту на Лубянці я бачив вязнів, що їх ця страшна ізоляція і жура за долю жінки й дітей доводили до одчаю Ті їх найближчі не сходили їм з голови, вони думали й говорили про них щодня. І самого мене мучила та ізоляція пізніше куди тяжче, як голод, холод та всякі інші прикрощі й недогоди тюремного життя.

Чому в царстві Сталіна піддають слідчих арештантів аж такій нелюдській ізоляції, що не дозволяють їм подати своїй рідні до відома навіть двох-трьох слів про місце свого побуту в тюрмі і стан свого здоровя? Чи це може відбитися на ході слідства? І чому там мусять страждати так важко родини арештованих навіть перед їх засудом? Здається мені, що все тс робиться на те, щоб такими нелюдськими методами ще більше ослабити, а то й зломити відпорність вязня і примусити його підписати те, чого бажають його слідчі. Але чи це справді доцільний спосіб, можна сумніватися. З того, що я бачив і пережив сам на Лубянці, виходило б, що така ізоляція бажаного для слідчих суддів висліду не давала.

Цікаво пояснювали і небувало строгий режим у всіх совєтських вязницях та на Лубинці зокрема, і цю незрозуміло-строгу ізоляцію від світу, вязні в нашій камері. Вони казали, що теперішні можновладці на Кремлі сиділи колись у різних тюрмах не тільки царської Росії і пізнали добре всякі їх тайни. З царських тюрем вони вміли здобути собі не тільки звязок із зовнішнім світом, але деякі з них патронували з тих тюрем далі своїм гурткам чи організаціям, писали й передавали «на світ» революційні маніфести та видавали навіть своїм однодумцям па волі далекосяглі накази. То ж тепер, маючи владу у своїх руках, вони, як досвідчені кримінальники, побудували й розбудували всю свою тюремну систему так, щоб вязні, які попали в їх руки, не сміли навіть подумати про щось таке, що вони колись робили. Тому нинішні можновладці з Кремля ізолювали своїх вязнів якнайпильніше не тільки від зовнішнього світу та віл вязнів з інших камер, але навіть від їх найближчої рідні. І ця грізна й жорстока їх система затріюмфувала вже від Карпат по Камчатку та переходить поволі до всіх їх сателітів і грозить перекинутися на решту світу.

Управа тюрми на Лубянці пильнувала теж дуже строго свого припису, який забороняв вязням якунебудь голоснішу розмову чи то в камері, чи поза нею. Говорити треба було завжди тихо, майже шепотом. Таким притишеним голосом зверталися до вязнів енкаведівські сторожі, коли їх кудинебудь