Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

кажучи... Я, знаєте, до війни захоплювався такими речами, все-таки історичний факультет закінчував.

— Ну, якщо Вам цікаво, товаришу старший лейтенанте, то й займіться цими, як Ви їх там називаєте... арго... арто... тьху!

— Артефактами, товаришу полковнику.

— Ну-ну. Ними самими. Ваше діло молоде. Та й бачу, розумієтеся Ви на цьому. Огляньте всі ящики, звірте з описом ще раз і надішліть у Кам’янець-Подільський. У них же там до війни був краєзнавчий музей чи то архів... Не все ж розбомбили, здається. От нехай їхня професура, якщо залишилася, і розбирається, що до чого... А ми... знайшли, передали і все. От якби там дійсно щось путнє було: списки завербованих агентів, солярка або м’ясні консерви... А то... Словом, ідіть, розбирайтеся самі зі своїм попівським причандаллям!

Люблінський пом’явся.

— Ну, у Вас ще щось?

— Ні, товаришу полковнику. То я одразу на склад, все підготую... Чи як?

— У будь-якому разі, по цій справі до мене — тільки за підписом. Я, знаєте, далекий від ваших археологій і «атрофактів», — байдуже відмахнувся полковник Карпенко.

— Артефактів, — знову поправив Люблінський.

— Та мені все одно. Зробіть усе, що потрібно. У нас тут не «Аненербе», щоб вивчати всіляку трахомудію.

Старший лейтенант Люблінський козирнув. Сперечатися не став, хоч на обличчі і майнула тінь розчарування. Пояснювати полковнику Карпенку, що то не просто церковне начиння, марна й невдячна справа. Та йому і справді тепер не до того. Для Люблінського не було секретом, що останнім часом полковник Карпенко постійно «на нервах». Якось воно простіше, зрозуміліше було під час війни, а тепер майбутнє видавалося геть невизначеним. Після перемоги розформування армії та більшості військових частин неминуче, і безприв’язних полковників радянськими просторами можна буде табунами ганяти. До того ж Люблінський відчував, що так просто все це не закінчиться. Почнеться дроблення та перетягування ковдри для усіх, хто має за що тягнути. Вже почалося!

Карпенко, звісно, мав непогані зв’язки у Москві, це допомагало йому вистояти у зовсім темні часи перед війною, тож плекав надію, що його точно не кинуть скніти на якомусь провінційному режимному об’єкті. Служба в НКДБ — це куди солідніше для його віку та заслуг.

А от Люблінський поки що все те марнославство не встиг всотати в себе. Можливо, з часом воно проявить себе і у ньому, та поки мав єдину просту мрію — одружитися з Наталею і забратися кудись подалі від впливового тестя.

Зовсім потаємною мрією було повернутися до науки, але це бажання у ситуації, що складалася, видавалося геть-абсолютно нереальним. Навіть зараз, коли йому вдалося знайти ці дивовижні артефакти, його майбутній тесть не розумів, що поміж ретельно розфасованих по дерев’яних ящиках книг та музейних експонатів, які фріци ще у 42-му приготували на вивіз, ця знахідка може виявитися справжнім скарбом!

Та ні, все він добре розуміє. Інакше перелік не надсилався б самому Сталіну в Кремль. «Товариш Васильєв» — традиційний псевдонім, яким користувалися при листуванні з Москвою лише у випадках, коли вдалося отримати вкрай цінну інформацію. Тож не слід недооцінювати полковника Карпенка. Якби не розумів, то не вимагав би від нього, Люблінського, такого детального опису знайдених раритетів. Просто хоче те зсунути зі своєї голови чимшвидше, ото й усе.

Трохи розчарованим Антон Люблінський повернувся у свій захаращений кабінет, причинив двері. Важкі дерев’яні ящики, котрі за його розпорядженням занесли до кабінету, як і раніше, лежали на підлозі.

Занурив у один із них руку. Перше, що намацали пальці, був ланцюжок подвійної печатки. На одній її половині — сонце з широкими пелюстками-променями. На іншій — відтиск двох лицарів на коні. Дивно...

Лейтенант Люблінський всівся просто на підлогу поряд із ящиками, почав діставати одну за одною та гортати книги, здебільшого, церковні, написані латиною.

А ось ця, мабуть, найдавніша, схожа на записник у товстій старовинній шкіряній палітурці. Антон пробігся очима по рядках — не розібрати. Сторінки благі, пожовклий від часу пергамент все ж тримав форму; чорнило де-не-де розтеклося, та й написано не латиною. Пишні кучері почерку то стрімкі, то розлогі, — годі намагатися скласти їх у слова...

Деякі сторінки були немов заповнені поспіхом, не вельми охайно, інші — навпаки, ретельно виведене кожне слово, а деякі рядки хиткі та невпевнені, наче їх писали, їдучи верхи.

Люблінський обережно перегорнув ще кілька сторінок. Шкода, що все це добро треба повернути назад, до Кам’янця. Він би із задоволенням узявся вивчати, кому належали ці дивні печатки та записник.

«Та ж не обов’язково повертати все по списку!» — думка з’явилася наче нізвідки, але виявилася такою комфортною, що Люблінський, здавалося, відчув, як вона м’яко розливається у голові... Не обов’язково ж повертати! У всякому разі, у Кам’янці, тільки-но вони з Наталею осядуть там, можна буде знайти когось із науковців й дізнатися більше про дивні лицарські клейноди. І, можливо, перекласти записи із середньовічного «записника». Його він залишить обов’язково! Забере собі. Приховає. Бо інтуїція йому підказує, що цей середньовічний щоденник — ключ до усіх тих артефактів! Шкода, що сьогодні вже не вдасться їх сфотографувати.

За кілька годин на робочому столі полковника Карпенка лежав новий документ. Синя смершівська печатка красувалася у лівому верхньому боці аркуша.

7 червня 1945 року. Відділ контррозвідки «СМЕРЧІ» 5-ї ударної армії. Товаришу Васильєву.