Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

їх владою, що контролювала навіть віддалені дієцезії, так розпалили отця Ігнатіуса, що за якісь кілька хвилин він вже геть не знаходив собі місця.

Якби він тільки міг, якби тільки міг добратися до них та вивести на чисту воду!

Його роздуми давно перейшли у роздратування, а далі — у розмову із самим собою. І хоч він не раз давав собі слово більше не попускати цьому, не виходило! Мир та благочестиві думки випаровувалися, залишаючи обурення та роздратування, а їх було непросто вгамувати.

Аби трохи остудити свій праведний гнів, отець Ігнатіус виглянув з вікна. Задер голову, підставив розпашіле обличчя прохолодному вітру, і тієї ж миті здоровенна крапля зірвалася з краю черепиці і впала йому на ніс. Холодна ляпанина скінчилася, а сум’яття в душі отця Ігнатіуса, навпаки, наростало.

— Гм... — наморщив лоба священик. Якби у костелі була хоч якась вартісна старовинна ікона чи скульптура, то, без сумніву, можна було б сказати, що новопризначений вікарій... ну, скажімо... агент кардинала Соркоццо, присланий вивезти ту старовину до Ватикану. Тоді кошти на реставрацію костелу можна було б розцінювати як плату єпископу Кармеллі за мовчазну згоду.

Але нічого такого древнього та вартісного, окрім так до пуття і не відреставрованих облізлих стін, у костелі немає. Мусульманський амвон середини XVII століття кардиналу Соркоццо точно ні до чого... У чому ж тоді справа? За що є платнею ця щедра кардинальська пожертва?

Хай там як, а він, отець Ігнатіус, рано чи пізно про все дізнається. Ніхто не може отак просто перекреслити його багаторічну працю! Бог втрутиться — і все стане на місце. Він буде головою, а не хвостом, як і обіцяно йому Господом. Відданий Богу служитель, що називає речі своїми іменами та не боїться викрити навіть вище духовенство, не буде посоромлений!

Сон не йшов, тож отець Ігнатіус, одягнувшись, перейшов галереєю та спустився до холодної кам’яниці костелу. Тут пригадувалося все до найменших дрібниць: якими зусиллями йому доводилося піднімати цей храм після пожежі, працювати над відбудовою, коли коштів не вистачало ні на що...

Його обурювало і те, що розпорядником щедрої ватиканської пожертви був призначений цей зайда, а не він, місцевий служитель із досвідом, що знав кожен закапелок костелу! Значить, йому не довіряють. Ба навіть більше, його зневажають, намагаються підірвати авторитет серед парафіян! Чи не це доказ його тривожних здогадів?!

Але найбільше дратував той факт, що єпископ Кармеллі залишався таким спокійним і усім задоволеним.

Звичайно... Хіба не Антоніо Кармеллі має з усього цього найбільше зиску?

Помолившись на розарії та попросивши просвітлення, отець Ігнатіус повернувся до свого помешкання. Однак думки, одна за одну химерніші, хробаком точили його мозок.

Може, той молодий вікарій, родич кардинала Соркоццо, накоїв якихось неподобств і його треба сховати до часу у провінційній дієцезії? Чи ще гірше: молодий священик — байстрюк кардинала, існування якого його преосвященство намагається приховати у такий простий і невибагливий спосіб.

Хай там як, треба запастися терпінням та не спускати з цього вистрибка очей. Рано чи пізно правда вийде назовні. От тоді вже він, отець Ігнатіус, зробить усе, аби вона стала відома аж до Риму!

Розділ III
Віднайдені клейноди

1945 р.

Україна, Фастів.

Відділ контррозвідки СМЕРШ 5-ї ударної армії

 озвольте, товаришу полковник?

— Заходьте, Люблінський, заходьте. Ну, що там у Вас?

Ад’ютант полковника Карпенка, старший лейтенант Люблінський простягнув віддрукований аркуш.

— Все, як Ви наказували. Ось повний перелік... «Дивно це якось... служити під начальством свого майбутнього тестя, — міркував він, спостерігаючи, як полковник Карпенко переглядає складений ним документ і чухає потилицю. — Швидше б уже одружитися із Наталею та й до Кам’янця-Подільського...».

— Дурня! — полковник Карпенко відсунув подалі аркуш. В його голосі вчувалося роздратування, яке він намагався стримати. — Ми контррозвідка чи історико-краєзнавче товариство? Ви як, товаришу старший лейтенанте, вважаєте?

— Так точно! Контррозвідка, товаришу полковнику! — відчеканив Люблінський.

Карпенко потягнув за тісний комірець сорочки і витер картатою хустинкою спітніле обличчя.

— Спека яка! Червень тільки розпочався, а припікає, ніби в жнива... Ех, на ставок би зараз та порибалити... Ну а раз ми контррозвідка, Антоне, то нехай викличуть науковців і розберуться без нас! Тут не знаєш, що завтра буде, а Ви мені якісь дурниці підсовуєте.

— Все ж я гадаю, Вам, товаришу полковнику, треба самому все побачити, — серйозно проказав Люблінський. — А то припишуть нам якусь «політику»... Та й наказ у нас: про подібні знахідки одразу доповідати в Москву, — Антон багатозначно вказав пальцем на стелю. — Але мені цікаво стало, відверто