Елвін Брукс Уайт - Сурма лебедя

Біллінґса купив собі примірник іще гарячої газети й прочитав усе про ту надзвичайну подію. Всеньке місто тільки про неї й говорило, аж гуло. Хто вірив, а хто заявляв, що таке не могло статися, бо не могло статися ніколи. А власник крамниці, мовляв, усе те вигадав, аби прорекламувати зайвий раз своє підприємство. Але продавці крамниці наполягали, що воно й справді трапилося. І показували на кілька крапель крові на підлозі: неспростовний, мовляв, доказ.

Прибула поліція оглянути збитки й оцінила їх у дев’ятсот доларів. Поліція поспішила запевнити, що неодмінно знайде й арештує злодія, але вона розчаровано похнюпилася, коли дізналася, що злодій — птах. «Птахи — то особлива проблема! — сказав головний полісмен. — Мати справу з птахами непросто…»

А там, на озері в Ред-Рок-Лейкс, матінка Луї місця собі не знаходила, виглядаючи свого мужа-лебедя з вечірнього неба. Та ось і він! Наближається у споночілому небі… й щось несе? Так! Вона розгледіла: він несе в дзьобі сурму! На червоній стрічці сурму, почеплену на шию…

— Ну, — обізвалася вона, коли муж приводнився-приплесився, гальмуючи лапами по воді, — я бачу: ти таки втнув це!

— Атож, моя дорогесенька, — відповів лебідь. — Літав я швидко й далеко, пожертвував своєю честю й повернувся додому. А де ж Луї? Хочу негайно вручити йому його сурму.

— Та он він, сидить на ондатриній хатці, мріючи-мліючи про ту свою пустоголову юну особину, через яку голову втратив.

Тато-лебідь підплив до свого сина й виголосив «вручальну» промову.

— Луї! — заговорив він. — Я оце тільки повернувся з мандрівки до людських притулків. Відвідав велике місто, що бурхає-булькає життям і комерцією. А перебуваючи там, я підібрав подарунок для тебе, який оце зараз і вручаю тобі, з моїми любов’ю та благословенням. Оце, Луї, тобі сурма. Вона послужить тобі твоїм голосом — замінить той голос, яким Бог чомусь забув наділити тебе. Опануй її, Луї! Навчись на ній грати, нею розмовляти — і життя зробиться рівнішим, багатшим і веселішим для тебе! З допомогою цього горна ти зможеш нарешті кугукати, як і всякий інший лебідь-сурмач. Звуки музики наповнюватимуть наші вуха. Ти зможеш привертати до себе увагу тих юних лебідок, котрі тільки тобі любі. Опануй сурму — й ти зможеш виспівувати-вигравати пісні кохання для них, укладаючи в це мистецтво весь свій запал, усякий сюрприз і будь-яку тугу. Сподіваюся, Луї, що ця сурма принесе тобі щастя, нове й краще життя! Здобув я її, пожертвувавши власною честю й гордістю, але наразі не будемо розводитися про це. Одне слово: не мав я грошей, то взяв її за «так», не сплативши ні пенса. Це плачевно. Але найважливіше тут, щоб ти навчився грати на цьому інструменті!

Отак висловившись, старий тато-лебідь зняв сурму зі своєї шиї й почепив її на Луї — поруч із грифельною дощечкою та крейдяним олівцем.

— Носи ж на здоров’я! — додав іще. — Грай — на щастя! Хай ліси, і пагорби, й болота відгукнуться луною на музику твого юначого жадання!

А Луї і хотів би подякувати батькові, так де ж той голос? І ще знав він: як і напише «Дякую!» на дощечці, то все одно не дійде така подяка до батька, бо ж не вчитає старий, не діставши людської освіти. Отож Луї просто помахав головою, покрутив хвостом та пошурхотів крильми. І старий лебідь зрозумів із цих знаків, що син схвалив його вчинок і прийняв сурму як батьківський дар.

Розділ 10
Як заробити гроші?

З-поміж інших молодих лебедів на Горішньому озері найдужче всі любили саме Луї. І цьому неабияк сприяло те, що він був найкраще екіпірований. Він не тільки носив грифельну табличку й крейдяного олівця на шиї, а мав ще й мідяну сурму на червоній стрічці. Почали його помічати і юні лебідки: він-бо цілковито відрізнявся від усіх інших юних самців-лебеденків. Він вирізнявся в юрбі. Решта не носила з собою жодних речей.

А сам Луї був у захваті від свого нового набутку — сурми. Весь перший день ознайомлення з інструментом пішов на те, щоб видобути з нього хоч якийсь звук. Навіть тримати сурму — і то була нелегка справа. Яких тільки він не випробував позицій, вигинаючи всіляко шию та дмухаючи в мундштук. Спочатку не виходило аніякого звуку. А він дмухав і дмухав, усе дужче та й дужче, роздуваючи щоки, аж поки вони йому й побуряковіють. «Ох, і намучусь же я!» — подумав він.

Аж тут зробилося невеличке відкриття: тримаючи язика у певній позиції, він таки спромігся видобути з сурми ледь чутне ніби пухкання. Не надто милозвучно, але все ж таки звук! От ніби з радіатора виходило гаряче повітря.

— Пувууф, пувууф! — видавала йому сурма.

Луї із ще більшим завзяттям накинувся на інструмент. І нарешті! На другий день отих перших-початківських зусиль він видобув із сурми не просто звук, а чисту ноту.

— Ку! — проспівала сурма.

Серце аж стрепенулося Луї, коли він це почув. Качка, що пропливала мимо, зупинилася на мить послухати.

— Ку! Ку-іі-уу-ууф! — видала сурма.

«Чимало піде на це часу, — подумав Луї. — Певне, що за день сурмачем не станеш! Але ж і Рим не за один день збудувався! От і я: хай навіть піде на це всеньке літо, а я таки навчусь грати на цьому горні!»

Крім опановування сурми, Луї мав ще й інші проблеми. Найперша з них була та, що його сурма не оплачена, а отже — крадена. Йому таке геть не подобалося. А тут іще й інша прикрість: Серена, лебедичка, в яку він закохався, подалася геть. Гурт юних лебедів відлітав з озер на північ, до Зміїної річки, то й її з собою прихопив. Луї жахався: це ж він, можливо, більше її ніколи й не побачить! Отак він і лишився: з розбитим серцем, із краденою сурмою, і без хоч кого-небудь, хто давав би йому уроки музики.

У Луї вже