Хуліо Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Вже мало що залишилося оповідати; вдосвіта один з верховинців відвів Лейтенанта і Роберто туди, де отаборилися Пабло й ще троє наших, і Лейтенант узяв на руки Пабло, бо той понівечив ноги на болотах. Тепер нас стало вже двадцятеро; пригадую, як Пабло швидко й поривчасто обійняв мене й, не виймаючи з рота сигарети, проказав: «Якщо Луїс живий, ми ще здатні перемогти», а я бинтував йому ноги — ото було видовище, і хлопці реготали з нього, бо скидалося на те, що він узув білі черевики, повторюючи, що рідний брат сваритиме його за такий недоречний шик. «Нехай сварить, — віджартовувався Пабло, несамовито затягуючись, — щоб сварити когось, треба бути живим, а ти ж чув, друже, що він живий, живий не згірше за крокодила, тож дерімося швидше на гору — ну, й перев’язав же ти мене, яка краса…» Але це не могло тривати довго; вдосвіта нас почали поливати свинцем згори і знизу; якась куля зачепила мені вухо, якби на два сантиметри точніше, то ти, синку, навряд чи читав би ці нотатки, ти й гадки не маєш, у яку халепу вскочив твій батько. Через оту кров і біль, і страх я почав бачити все, немов у стереоскоп, кожний образ ніби окремий та контрастний, в кольорах, у яких, певно, відбивалася моя жага до життя; але то дрібниці, добре перев’язати рану хусткою — і далі вгору; однак двоє верховинців залишилися позаду, а ще заступник Пабло з лицем, понівеченим кулею сорок п’ятого калібру. В такі хвилини пам’ять фіксує — і то назавжди — якісь дурниці; пригадую товстуна, здається, також одного з людей Пабло, який у розпалі бою надумав сховатися за цукровою тростиною, став до неї боком й опустився навколішки; а ще добре пам’ятаю хлопця, який репетував, мовляв, треба здаватися, і голос, що відповів йому між двома чергами «Томпсона»[25], — то був голос Лейтенанта, що заглушив постріли: «Тут ніхто не здається, трясця твоїй матері!»; аж раптом молодший з тих верховинців, який доти боязко мовчав, сказав мені, що в ста метрах звідти — вгору й ліворуч — є стежина, і я прокричав це Лейтенантові й поспішив туди разом із верховинцями; відчайдушно стріляючи під суцільним вогнем противника, вони тішилися так, що було любо дивитися; та врешті-решт ми зібралися під сейбою, звідки починалася стежина, і той молодший з верховинців почав дряпатися вгору, а ми за ним — я зі своєю астмою, що заважала рухатися, і закривавленою шиєю — крові було більше, ніж якби закололи порося, — проте певний, що й цього дня ми позбудемося переслідувачів, а ще — невідь чому, але це було очевидно, як теорема, — що цієї ночі ми возз’єднаємося з Луїсом.

Людина ніколи не розуміє до пуття, як їй вдалося позбутися переслідувачів, але вогонь потроху вщухає, чути знайому лайку й фрази на кшталт «страхопуди тікають замість битися», а тоді раптом западає тиша, і дерева знову стають живими та рідними, вибоїни на ґрунті, поранені, яких треба доглядати, фляга з водою — в ній трохи рому — переходить від уст до уст, зітхання, чийсь стогін, перепочинок і сигара — а потім знову вперед, і треба дертися вгору, нехай навіть легені повилазять мені через вуха, і Пабло каже: «слухай, ти забинтував мене на сорок другий розмір, а в мене, друже, сорок третій» — і сміх, і вершина, і невеличке ранчо, де якийсь селянин мав трохи юки з мохо[26], і свіженьку воду, і Роберто, наш сумлінний скарбник, дістав чотири песо, щоб розплатитися, і всі ми, а господар найперший, розреготалися так, що мало кишки не порвали зо сміху, а опівдні продовжили путь, змушені відмовитися від післяобіднього перепочинку з тим самим жалем, з яким дивишся вслід якійсь вродливиці, втупившись у її ноги, поки та зникне з очей.

Коли запали сутінки, стежка повернула різко вгору, й стало важче йти, але ми раділи, що Луїс обрав таку позицію, де чекав на нас, бо туди не видерлася б жодна козуля. «Будемо як у соборі, — мовив Пабло, ідучи поруч, навіть матимемо свій оргáн», — і весело глипаючи на мене, поки я, задихаючись, випускав із себе таку собі пасакалію[27], а його це розважало. Вже не пам’ятаю добре тих годин, коли ми вервечкою, один за одним, минали останнього чатового, говорячи, хто ми, й називаючи верховинців, аж поки вийшли на галявину поміж дерев, де, обпершись на стовбур одного з них, стояв Луїс, звісно, у своєму кашкеті з непомірно великим козирком та сигарою в зубах. Я насилу стримався, але пропустив наперед Пабло, аби той перший обійняв брата, а тоді ще зачекав, поки Лейтенант й усі інші зроблять те саме, і лише потім поклав на землю аптечку та спрингфілд і наблизився — руки в кишенях, і так стояв, дивлячись на нього й знаючи наперед, що він мені скаже, бо то був його неодмінний жарт:

— Ти ба, які в тебе окуляри, — мовив Луїс.

— Не гірші за твої фари[28], — озвався я, і ми обидва розреготалися, і він притиснувся до мене щелепою так, що занила рана, і я відчув нестерпний біль, але цей біль я хотів би відчувати до скону і навіть потім.

— Отже ти таки прибув, че, — проказав Луїс.

Звичайно, це «че» він вимовив неприродно.

— А ти що собі думав? — відповів я, і мої слова пролунали так само неприродно. І ми знову зареготали, мов двоє бовдурів, а тоді й інші, не розуміючи до пуття, з чого ми сміємося. Принесли води, переповідали новини, ми оточили Луїса й дивилися на нього, і щойно тоді завважили, як він змарнів і як блищать його очі за тими клятими фарами.

З долини знову почулися постріли, але поки що наш табір був у безпеці. Можна було опікуватися пораненими, скупатися в джерельці, поспати, передусім поспати — сон зморив