Люко Дашвар - Село не люди

— Звідки ти знаєш? — дивується Катерина.

— А я тепер усе чисто знаю, — Сашко відповідає.

— Таж то добре, — Катерина каже.

— Та ні, то сумно, — Сашко їй.

— Та не сумуй, ти ж живий, — Катерина підбадьорює.

— А ви — ніби мертві, — Сашко відповідає. І — нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…

— От дурний! От дурни-и-й! — Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. — І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.

— Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! — Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця — з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.

Бачить Катерина — від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це — Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:

— Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.

— Та, звичайно, що постій, — каже. — Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…

Сашко розреготався. Відлуння — аж до кургану.

— Яка шана селу, така і Шанівка! — сказав і впав із постаменту.

Катерина на ліжку підскочила:

— Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.

Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.

— Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.

— Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, — Катерина просить.

— А сама чого? — Людка сльози втирає, на подругу дивується. — Іди! Сашку побачиш…

— Не піду, боюся, — Катерина їй. — Поклич мені мамку.

Мамка вибігла.

— Отакої! І що це ти, доню?

— Мамо… Не можу сама в хаті. І тут — боюся.

— А я тобі діло знайду, — мамка каже. — Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.

— Яз тобою піду, — Людка каже.

— Мамо, немає на вулиці квітів, — Катерина озивається.

— До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, — мамка повчає. — І ніхто лаятися не буде?

— Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, — і мамка пішла.

Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати.

До поминального столу позносили, хто що мав.

Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде:

— А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки — то на Сашка, то на Раїсу — уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде.

Мужики — все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили — на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку.

— Ой, це таке гарне діло! — із шаною кивала головою стара Ничипориха. — Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.

На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася.

— Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…

Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть — мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.

Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували.

— Треба Залусківського дочекатися! — шипіла Ничипориха. — Хай би батюшку привіз.

Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном.

— Святий чоловік! — сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба!

Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою — Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує:

— Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш.

Степан тихцем чарку хильнув, потім другу…

— Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню.

— Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж — просто у рай!

Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли.

На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. «І нині, і прісно»… «Амінь»… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували.

Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму.

— От йо… — татко перелякався. — Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь.

Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику!

А Раїса на татка глянула:

— А й то! — прошепотіла. — Що ж це я?.. І знепритомніла.

Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити…

Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою