Василь Барка - Жовтий князь

Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився, — треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.

Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?

Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява, — спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:

— Дядьку, чого млин затулено?

— Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?

— П'ять буде, або шість…

— Бачиш, не вгадав! — дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твій батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен і викида через паркан — у бур'яни. А ти б, скажім, з братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано — дивись, якими государственними дошками!

Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі — в браму млина, а важкі — звідти.

— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синовії — сказав дядько.

Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.

Голодні, старші і молодші, хотіли при в'їзних вагонах і собі вкинутися в двір млина. Близько були до входу всередину, але звідти вискочили міліціонери: бистрі, ніби з цепів спущені. Лозинами і ломаками розганяють — б'ють по чім попало. Декотрі з селян попадали, скалічені або неживі: тих за руки і ноги відтягнено від воріт і кинуто на бур'ян.

Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив'язані жовтою травою, коли страх аж звіває. Гурти селян в розпачливій застиглості: худих, як обгорілі стовпці, в лахмітинах, замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись… бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок.

Зовсім безсилі і недужі лягають на землю — не рухаються; дехто помер: так близько до брами!

Стугоніли потяги звідти, один за одним, як великанські гусениці, що обпилися крові з-поміж ребер мертвяків; від Москви лізли сухі, а відповзають — земля гнеться.

Міліціонери сизіють: незрушно, мов степові боввани древні, січені з каміння; вицвіли мундирами і дивляться вивітреними зорами поверх лежачих.

Торохтить підвода; возії збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих.

Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зірвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином і людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркіт своїм червоним стугоном, і брязкотом, і стукотом, все йдучи від млина, ніби харчівні — кудись на північ.

Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очі тьмити і кружити голову.

Очунявши, підвівся він і походив поодаль від брами — розрухати суглоби і притерплі м'язи. Потоптався серед півтрупів і побрів додому, схиливши голову. Молодші і хуткіші теж вертали від неприступних воріт і випереджували його; один повторював:

— Тепер тільки на Вороніжчину! Там є хліб; сусід казав: за верхню сорочку виміняв борошно. Одежа вся йде.

Ті слова не були для Мирона Даниловича значущі. Але, що далі відходили бесідники, їхня розмова відживала все дужче в пам'яті. Збуджувала надію, хоч кволу — добути хліб…

«А гляди, вдасться? Треба їхати, от — на Вороніжчину! Раз мають хліб, виміняю».

З такою думкою вернувся. І знову ліг на лаві: заморений! Руки безвільні, мов чужі, на грудях. Лежав і оповідав про млин — тихо, ніби виписаний з лікарні; коли згадав про Вороніжчину, жінка погодилася: треба їхати.

— Є в нас трохи полотна тонкого на білизну; можна дещо з верхньої одежі повезти.

— Знаходь! — просить він. — Це візьмуть.

— Удвох поїдем.

Мирон Данилович відхитав заперечливо головою.

— Ні? — допитувалася дружина.

— Чого вдвох? — небагато ж речей: на одну руку перекину. А гроші за квиток чималі.

Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях і розгону крові в скронях. Піднявся, трохи вкріплений, пожував дріб'язку з макухи — все-таки поживність, хоч і недобре після неї, скільки не запивай юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.

Взяв мішок і пішов з хати. В повітрі щось наче спинилось і застигло з сонною непорушністю, супроти подихів свіжих, навіть пронизливих. Хмари сірі і низькі. Мабуть, скоро сніг завіє.

За село вибрався Мирон Данилович, — до струмка, що біжить через Зміїв яр і впадає в річечку. Там, при його більшій воді, греблю загачено і поставлено місток, попід яким збігає допливний надмір: вниз, в калабаню, по краях окриту ряскою.

Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часів найдревніших; все — при берегах калабані і ставка, річечки і потоку, ступаючи вгору, проти течії, до самої тіснини в байраці. Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і — в мішок; також і листя очухрував, де м'якше: все — в мішок. Приніс додому і сказав:

— Це на обід! Низки можна сирими їсти.

Жували нехотя і відходили. Зваривши корінці і листя в великому горщику, налили в спільну череп'яну миску, посолили і сьорбають. Гаряча юшка трохи підкріплює, хоч так болісно нудить.

Діти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: «Їсти хочемо!» — тепер принишкли і німо мучаться; все розуміють. Звідки в них терпець? — як в старих.

Дружина і мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку і скатерть — міняти на хліб.

Поклав речі в торбу господар, а цю торбу — в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже — вслід йому тихо плакали.

10

Дотліла на західному крайнебі цитринна смуга і згинула в млистих запонах, під сутінками вітряного вечора.

Зірвався сніг і косо завіяв: такий густий, що ні билинки не видно на обочинах.

Мирон Данилович знав кожний горбок і вибоїну на дорозі до залізниці,— певно йшов, схилившись під хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток людський; теж — згорблені, з клунками бредуть; і впізнав їх — односельчани, сім'я Савченка, що був на Сибіру і недавно